Життя Бабулетерапія: Як бабусі на лавочці допомагають людям у депресії

Актуальне 30 липня 2022 Перегляди: 59

Зімбабве — країна з високим рівнем депресії, де тема психічного здоров’я майже табуйована, а на мільйон жителів припадає менше одного психіатра. Однак фахівець Діксон Чібанда придумав, як зробити психологічну допомогу доступною. Для цього він поставив у дворі клініки лавку і попросив літню леді посидіти на ній. Тепер проект «Дружня лавка» допомагає десяткам тисяч людей у різних країнах. Розповідаємо, як психіатр із Зімбабве придумав новий спосіб допомогти людям у депресії.

Бабусі на лавці

Електор Мудзівечі двадцять сім років, вона живе в Хараре — столиці Зімбабве. У Електор троє дітей. У 2015 році вона залишилася без грошей і без даху над головою: чоловік вигнав її на вулицю разом з дітьми. Їхні відносини і раніше були поганими: Електор вела господарство і виховувала дітей, а чоловік поводився як тиран — бив її і постійно командував. При цьому він ніколи не допомагав по дому і не займався дітьми — вважав, достатньо і того, що він приносить гроші. Ще тоді Електор почала відчувати те, що її мовою — шона — називається «куфунгіза» — «занадто багато думати». Так говорять про людину, яка занурюється в похмурі думки і через це втрачає спокій, сон і радість у житті. Той самий стан, який у багатьох інших мовах називають депресією.

Коли Електор залишилася одна з трьома дітьми, її стан став ще гіршим. Вона не знала, де взяти грошей і до кого звернутися за допомогою; все частіше вона стала серйозно думати про самогубство. Однак у червні 2015 року подруга розповіла Електор про «лавку дружби» — звичайну дерев’яну лаву у дворі Хаткліффської поліклініки в Хараре. Подруга пояснила: щодня там можна зустріти Сірідзаї Дзукву — літню леді, яка вислуховує людей у важкій ситуації і допомагає їм.

Електор почала приходити до Сірідзаї щодня. Вони детально обговорили її колишнього чоловіка і нинішнє становище. Поступово Електор стало легше, і вони разом з Сірідзаї стали думати про її подальше життя. Поступово вона змирилася з тим, що тепер їй доведеться самій себе забезпечувати, і почала вставати на ноги. «У розмовах ми прийшли до того, що мені пора психологічно відокремити себе від свого колишнього чоловіка, — каже Електор. — Поки я цього не зробила, я не могла рухатися далі і жити своїм життям. Визнавши, що більше ми не разом, я стала більше дивитися по сторонам. Усвідомила, що навколо багато жінок мого віку, у яких немає чоловіків. Стала спостерігати за ними: як вони справляються, як проводять час. У результаті я почала підробляти, влаштувалася на найману роботу, продала частину свого старого одягу «. Життя не стало прекрасним відразу, але тепер воно вже було не таким нестерпним. Літня леді на лавочці допомогла Електор пройти через важку кризу.

Сірідзай Дзуква не просто пенсіонерка. Раніше вона була соцпрацівницею, а потім їй запропонували взяти участь у новому проекті — «Лавка дружби». Їй потрібно було пройти спеціальні курси і навчитися найпростішим прийомам когнітивно-поведінкової психотерапії. Далі починалася робота: Дзуква сиділа на лавочці у дворі клініки і розмовляла з кожним, кому потрібна була допомога. Люди починали ходити до неї регулярно — так само, як багато хто приходить до психотерапевта. Дзуква працює на «Лавці дружби» вже більше десяти років і постійно проходить додаткове навчання. За це вона отримує невелику допомогу від держави.

Найчастіше до неї приходять люди, які живуть з ВІЛ, ті, хто недавно втратив партнера або роздумує про самогубство. «Я нікому не можу давати конкретних порад, як їм вчинити в тій чи іншій ситуації, — пояснює Дзуква. — Наприклад, якщо жінка самотня, я не можу сказати їй, що робити, але якщо вона хоче працювати, ми можемо разом придумати, чим вона може зайнятися «. Загалом, за її словами, робота складається з трьох головних етапів: «Кувхура пфунгва» (відкритися), «Кусімудзіра» (піднестися) і «Кусимбіса» (стати сильнішими).

На перший погляд ініціатива «Дружня лава» може виглядати як самодіяльність. Насправді методи, за допомогою яких працює Дзуква і її колеги — літні жінки Зімбабве, — засновані на науково доведених методах психотерапії. «Дружні лавки» з’явилися 2007 року і відтоді в одному тільки Зімбабве допомогли десяткам тисяч осіб.

Психотерапія для всіх

«Дружні лавки» — ініціатива психіатра Діксона Чібанди з центрального госпіталю Хараре. У 2004 році до нього звернулася клієнтка на ім’я Еріка. Це була молода дівчина з сільської місцевості: щоб потрапити на прийом до Чібанди, їй доводилося долати відстань у сто шістдесят кілометрів. Еріка закінчила школу і хотіла б побудувати кар’єру, але роботи навколо не було. До того ж її сім’я не розуміла амбіцій дочки: батьки вимагали, щоб дівчина вийшла заміж. Вони звикли до сільських звичаїв і чекали, що Еріка стане зразковою дружиною і матір’ю. Але чоловік, в якого була закохана дівчина, одружився з іншою.

Безробіття, очікування батьків і нещасна любов підкосили Еріку, їй стало здаватися, що вона безнадійна і в майбутньому її не чекає нічого хорошого. У Зімбабве тема психічного здоров’я і зараз непопулярна і стигматизована. На чотирнадцять мільйонів людей у республіці припадає лише дванадцять психіатрів. Тоді — в 2004-му — психіатрів було всього двоє, і вони обидва працювали в Хараре.

Незважаючи на всі складнощі, Еріка вирушила до столиці і записалася на прийом до Чібанде. Вони зустрічалися раз на місяць — для терапії при депресії цього дуже мало, але Еріка не могла приїжджати частіше. На додаток до психотерапії Чібанда виписав їй антидепресанти, у яких були серйозні побічні ефекти, але купити інші на той момент було важко. Фахівець сподівався, що, незважаючи на сухість у роті і запаморочення, Еріка продовжить приймати препарати і через час їй стане краще.

До 2005 року Еріка регулярно приїжджала до лікаря і приймала медикаменти, а потім одного разу вночі Чібанде зателефонували з сільської клініки. Виявилося, що Еріка спробувала накласти на себе руки і її привезли до лікарні. Сільський лікар хотів проконсультуватися з Чібандою, як зробити так, щоб дівчина не повторила спробу. Вирушити до Еріки Чібанда не міг, але домовився з мамою Еріки, що дівчина приїде до нього в Хараре і він призначить новий план лікування. Жінка погодилася, але наступні кілька тижнів від Еріки не було ніяких звісток. А потім Чібанда дізнався: його клієнтка наклала на себе руки. Він запитав у її матері: «Чому ви так і не приїхали до мене в клініку?» Виявилося, у сім’ї не було п’ятнадцяти доларів, щоб посадити дівчину на автобус.

У Зімбабве високий рівень депресії — приблизно кожен четвертий стикається з її симптомами. При цьому більше ніж у дев’яноста відсотків жителів немає доступу до професійної допомоги і можливості купити сучасні антидепресанти. Через це багато випадків депресії та інших розладів закінчуються трагічно. Чібанда і раніше стикався з ситуаціями, коли клієнтам не вдавалося вчасно допомогти і вони йшли з життя. Але історія Еріки його потрясла — він знав, що вона хотіла лікуватися, просто у неї не було можливості приїхати. Тепер вдень і вночі він думав, як забезпечити всім жителям Зімбабве просту і доступну психологічну допомогу.

У 2005 році, тоді ж, коли Чібанда намагався придумати варіант доступної терапії, трапилася операція «Мурамбацвіна» («Виженемо сміття»). Влада заявила, що «очистить Зімбабве від нетрів». Насправді вони знесли кіоски і великий ринок на околиці міста, куди всі навколишні жителі приїжджали на заробітки. Сімсот тисяч осіб у Зімбабве після «очищення» позбулися роботи або житла. Спостерігаючи за цією ситуацією, Чібанда зрозумів, що потрібно діяти негайно. Він обійшов дванадцять столичних клінік і провів серед пацієнтів опитування, щоб оцінити їх психічний стан — у 40% були симптоми клінічної депресії.

Він розповів про ці результати на зустрічі в міністерстві охорони здоров’я. Чибанда пояснював: потрібно наймати психотерапевтів з-за кордону, вчити медсестер навичкам першої психологічної допомоги. Але йому сказали, що на це немає ні грошей, ні людського ресурсу. Медсестри і без того були зайняті: крім депресії, в країні високий рівень заражень ВІЛ, туберкульозом та іншими інфекціями. Тоді Чібанда вирішив задіяти більш доступний ресурс — бабусь. Перша команда складалася з чотирнадцяти літніх жінок — всі вони раніше працювали в клініках або займалися соціальною роботою. У них був досвід роботи з людьми, які переживають складні ситуації, залишалося тільки навчити їх методам психологічної допомоги.

Разом з командою літніх жінок Чібанда розробив концепцію. Разом вони вирішили, що «сеанси» найкраще влаштовувати на лавках — у спокійній обстановці. Чибанда хотів назвати їх «лавками психічного здоров’я», але команда бабусь його переконала: на їхню думку, така назва могла б відлякати відвідувачів. Так концепція отримала назву «Лавка дружби». Самі жінки не захотіли називатися ні радницями, ні консультантками. Вони вирішили, нехай краще все називають їх «бабусями». На тренінгах бабусям пояснили сенс розмовної терапії: не потрібно радити клієнту, як йому вчинити, вказувати, засуджувати, критикувати. У першу чергу потрібно вислухати і за допомогою питань допомогти йому розібратися: чого він сам хоче від життя і що йому заважає?

У 2007 році в місті було вже три «дружні лавки», а десятки бабусь проходили навчання основних методів розмовної терапії. Звичайно, курси для бабусь не були схожі на університет і їх допомогу важко було назвати професійною. Але в умовах, коли на мільйон жителів країни припадає менше одного психіатра, це точно було краще, ніж нічого. Менше ніж за два роки роботи близько трьохсот двадцяти клієнтів стали регулярно приходити до «бабусь». Вони розповідали про помітні поліпшення, депресивних симптомів у них ставало менше.

Експансія бабусь

У жовтні 2011 вийшло перше велике дослідження, присвячене «дружнім лавкам» — метод визнали ефективним. Тепер вже двадцять чотири клініки Зімбабве навчали спеціальних бабусь розмовної терапії. Сотні літніх леді по всій країні вели прийоми на вулиці. Звичайно, цей метод працював в основному в відносно легких випадках — людям у важких станах все-таки рекомендували звернутися до професіонала.

Сьогодні «дружні лавки» є не тільки в Зімбабве. Наприклад, у Нью-Йорку за останні два роки заробили три лавки в різних районах, у перший же рік завдяки їм тридцять тисяч осіб отримали допомогу. Тут «терапевтами» працюють вже не літні дами, а люди різного віку — в основному ті, хто сам одного разу зіткнувся з серйозними неприємностями і тепер хоче допомогти іншим людям з ними впоратися. Містеру Лопесу п’ятдесят два роки, і найчастіше він консультує людей, у яких виникли проблеми з вживанням наркотиків. Колись він сам не міг впоратися з наркотичною залежністю. У 2009 році, коли його дружина була вагітна, вона поставила його перед вибором: «Або я, або наркотики». Він вибрав сім’ю, а пізніше зрозумів: він знає про залежність так багато, що тепер готовий консультувати тих, хто не може її позбутися.

Його колега — міс Скіпер — колись мріяла стати лікарем. Але наркотична залежність їй завадила. Якийсь час вона примудрялася вчитися і працювати, а по вихідних влаштовувала собі «свята» — приймала велику кількість наркотиків і йшла в забуття. Потім вона стала робити це і по буднях і в підсумку втратила роботу і опинилася на вулиці. «Я побувала в усіх притулках для бездомних і мало не втратила дітей», — згадує вона. У 2007 році їй все-таки вдалося впоратися із залежністю. Тепер у неї є дружина, машина і невеликий бізнес. Але своїм головним завданням вона вважає роботу на лавці. «Люди в Нью-Йорку часто запитують один у одного, як справи, — каже міс Скіпер. — Але ніхто насправді не хоче чути відповідь. Для цього є ми — люди, які завжди вислухають і допоможуть «.

Крім Нью-Йорка, за останні кілька років лавки безкоштовної допомоги з’явилися в Малаві, Танзанії та Кенії. Прямо зараз творець концепції Чібанда готується представити свій проект в Руанді, а потім — в Ліберії. Він також думає про те, щоб запустити молодіжні лавки. Чібанда вважає, що школярі швидше підуть за порадою до молодих людей, ніж до ровесниць своїх бабусь. Так що він хоче організувати навчання для студентів. Якщо раніше МОЗ Зімбабве скептично ставився до ідей психіатра, то тепер його програма отримала підтримку і загальнонаціональний статус. Він сподівається, що в його країні лавки вже скоро з’являться в кожному місті.