Кіно «Куди ти пропала, Бернадет?»: Поверхневий погляд на долю жінки в кризі

Бернадет Фокс невідпорна і неможлива — дивакувата багатиця в красивому будинку, де вічно йде ремонт і нічого ніби ніколи не буде добудовано до кінця. Вона була всесвітньо відомим геніальним архітектором, але потім дещо сталося, і з тих пір вона все глибше впадає в депресію, яку відмовляється визнавати. У Сіетлі, де вона живе з сім’єю вже багато років, їй нічого не подобається: потворні будинки, нелогічні дороги, всюдисущий Microsoft, для якого чоловік за солідний оклад розробляє штучний інтелект. Все не так, а особливо — мами, ось ці мами зі шкільного комітету, які норовлять її втягнути у всяку милу активність, як це у них прийнято.

Бернадет з усіма свариться, віддаляється від чоловіка, більше всіх спілкується з онлайн-помічником в Індії, якого жодного разу в житті в очі не бачила. І з донькою, яка придумала поїхати всією сім’єю в круїз на Південний полюс. Сама Бернадетт туди дуже не хоче їхати, але весь фільм нервово збирається, планує, в результаті їде — і раптово отримує там шанс заново знайти себе.

«Куди ти пропала, Бернадет?» у прес-релізі виглядав як проект-мрія. Екранізація однойменного бестселера Марії Семпл, колажної книжки з листів, креслень, текстових логів, щоденникових записів доньки Бі та інших обривків інформації, за якими дійсно не відразу вгадувався магістральний сюжет про творчу кризу великого художника. У режисерському кріслі — Річард Лінклейтер, автор різноманітний, але зазвичай не поверховий. У головній ролі — Кейт Бланшетт, яка заявляла, що після цієї картини планує закінчити кар’єру. Загалом, все це інтригувало. Але на ділі єдині п’ять хвилин життя, які є в цьому фільмі, — фінальні титри з прискореним монтажем побудови заповітної полярної станції, яка перетворюється з документальної картинки на жорсткі архітектурні скетчі з позначками-каракулями.

Проект мрії за сюжетом рятує головну героїню від творчої кризи, але, на жаль, ніяк не рятує фільм. Дивно, як майстер задушевної розмови Річард Лінклейтер зумів зробити двогодинне кіно, в якому практично немає повітря і чарівності, незважаючи на масу цікавих деталей, животрепетну тему і відважно виконуючу комедійні ескапади велику Кейт Бланшетт. Куди Бернадетт пропала, якщо чесно, не дуже цікаве питання — ми завжди точно знаємо, де вона, чому вона там і які глобальні питання перед нею в цей момент сценарію постають. А також перед її близькими — вони все це буквально проговорюють з екрану, так що тут інтриги немає. Цікаво інше. Наприклад, яким це кіно було спочатку в голові Лінклейтера задумано. Або яким воно в результаті вийшло незалежно від того, що намагалися з ним зробити автор і кіностудія.

З першої версії довелося вирізати сорок хвилин. Сам режисер, який зазвичай багато заздалегідь репетирує, знімає рівно за сценарієм і збирає готовий фільм за двадцять тижнів, свій двадцятий повний метр монтував аж цілий рік. І хоч він жартує, що нарешті зрозумів, які почуття керували нескінченними монтажними періодами Маліка або Кубрика, результат далекий від одкровення. Роман Семпл вже на рівні своєї некласичної форми втілював одну з центральних проблем, які описує — нескінченний і неприборканий інформаційний потік сьогоднішнього світу (саме він, серед іншого, доводить тисячі людей у сучасному світі до стану, в якому перебуває Бернадетт). Там взагалі все було трохи більш шорстко — наприклад, був серед сюжетних ліній адюльтер. В екранізації і форма, і вміст навіщось вихолощені до стану майже прісного.

У «Бернадетт», звичайно, є своя лякаюча краса — краса зяючої прірви, яка крізе за кожною деталлю екранного конструкту

І головне — центральна героїня, сама Бернадетт — виглядає до прикрої спрощеною фігурою, в якій ледь видно за розсіяними гегами характер, історія, щире кохання і колишні травми, які сформували її такою, якою вона постає перед глядачами на екрані. Вона погано спить, схильна до спалахів агресії, цурається людей і постійно здійснює якісь придуркуваті покупки на кшталт рибальських жилетів або антипсихотика (необхідних, за її уявленнями, для заполярної подорожі). І розквітає, тільки опинившись у виняткових умовах полярної експедиції. Геній і дивак — цими словами її на раз нагороджують з екрану за очі, але вона і сама ніби нічого крім них не грає. Тому що, незважаючи на розмову з колегою, яка привідкриває складну біографію (в яку, ймовірно, і була упакована чимала частина тих вибулих сорока хвилин), їй толком не дано такої можливості за сценарієм.

А шкода, тому що, взагалі-то кажучи, вона серйозний кандидат на звання героя сьогоднішнього дня. І в «Бернадетт», звичайно, є своя страшна краса — вона зяє прірвою за екранним конструктом, якщо вдивлятися в нього з великим бажанням розгледіти людську ідею. Проблеми, які постають перед героями (як бути «генієм», як жити з «генієм», але головне — як і взагалі чи можливо без нищівної травми для психіки переміщатися між цим ось режимом «генія» і звичайним людським життям, існуванням без надзусиль і надзавдань) — це і правда досить цікаві проблеми. І дуже важливі сьогодні, коли навколо нас все більше різних завдань і сценаріїв і кожен, за волею часу, трошки супергерой. Але тільки фільм їх, на жаль, взагалі ніяк не розкриває, а режисер, до того ж, цілком серйозно проводить паралель між власним життям і героїнею Бланшетт.

Не вирішує він їх і для глядача. Замість цього, граючи сюжет про людину в творчій кризі, яка спливає на край світу і знаходить себе, розвиває досить дурну і поверхневу ідею, що по життю можна постукати, як по телевізору, струснути її, і тоді вона налагодиться і все запрацює. І що так наче й треба. А неврози, депресія і безсоння трапляються в людьми внаслідок таких виняткових обставин, як світова слава, рання геніальність і кар’єрний крах. І лікуються, відповідно, такими ліками, як поїздка на край світу.