Кіно «Людина на Місяці»: Дем’єн Шазелл відправляє Райана Гослінга в космос

У кіно вийшов «Людина на Місяці» — мабуть, головний фаворит чергового оскарівського пулу, який спробує перевершити золотий улов двох попередніх фільмів Дем’єна Шазелла і слідом за режисерським «Оскаром» заробити 33-річному вундеркінду ще й найголовніший. Рішуче розширивши його систему координат (замість джазу і багать амбіцій тут смерть, скорбота і нескінченний космос), «Людина на Місяці» більш ніж переконливо доводить, що Шазелл — не фахівець вузького профілю, а тільки початківець розправляти крила великий режисер. Подивившись фільм на кінофестивалі TIFF у Торонто, Сергій Степанов розповідає, як він вписується в резюме свого автора.

Джон Форд, Френк Капра, Біллі Вайлдер, Еліа Казан, Френсіс Форд Коппола, Майк Ніколс, Стівен Содерберг — список людей, нагороджених режисерським «Оскаром» на четвертому десятку, м’яко кажучи, вселяє повагу. Вигравши з «Ла-Ла Лендом» в 32 роки, Дем’єн Шазелл був в момент своєї перемоги молодшим за їх всіх. По 25 років виповнилося йому і Мартіну Скорсезе, коли в американський прокат вийшли їхні дебютні фільми, де були з ходу поставлені багато з займали обох в подальшому питань. Скорсезе чекав свого «Оскара» без малого сорок років. Шазелл — шість з половиною.

Ні, в активі американської Кіноакадемії — дев’ять декад диких і не завжди симпатичних рішень, і це зовсім не спроба порівняти Шазелла зі Скорсезе, а «Людину на Місяці» — з «Таксистом». Але як мінімум останні півгодини антибайопіка Ніла Армстронга — кінематографічне досягнення рідкісного калібру, яке в принципі необов’язково засипати призами, але відмахнутися від якого не вийде тим більше. Шанувальники і ненависники «Ла-Ла Ленда» нарешті зможуть в чомусь погодитися: ні, мюзикл про те, як Гослінг рятував джаз, не був magnum opus його автора.

Насправді «Ла-Ла-Ленд» був його багаторічним проектом мрії — знайшов чіткі обриси ще в 2010 році, коли на п’яти американських екранах показали дебютну роботу Шазелла «Гай і Медлін на лавці в парку». Повсюдно схрещений «мамблкор-мюзиклом», це чорно-білий фільм, в якому і справді мало що відбувається. 90% номінального сюжету — історії про зустріч і розставання джазового трубача і не зайнятої нічим особливою дівчини — переказується на початкових титрах, поки раптом, звідки не візьмися в кадрі не починають танцювати і співати.

Витративши на свій дебют 60 тисяч доларів, переважно зайнятих у рідних і близьких, і всі накопичені ним знання (у фільмі повно відсилок до всього на світі, від Нового Голлівуду до французької нової хвилі, аж до камео самого Дем’єна в ролі джазового барабанщика, яким він був у школі), Шазелл передбачив не тільки конфлікти романтичних відносин і творчих прагнень, сьогочасного і вічного, але й історію появи «Ла-Ла Ленда». Плівки з тим, що стане «Гаєм і Медлін», місяцями лежали в підвалі Гарварда, поки режисер шукав гроші, необхідні на їх монтаж.

Скорсезе чекав свого «Оскара» без малого сорок років. Шазелл — шість з половиною

На ці самі плівки, за спогадами Шазелла, пішла левова частка бюджету. Над фільмом він працював, не отримуючи дозволів на зйомки і не використовуючи професійних акторів (багатьом з тих, хто звинувачував «Ла-Ла Ленд» в расовому дальтонізмі, буде цікаво дізнатися, що головні ролі в «Гаї і Медлін» зіграли афроамериканець, всамделишний трубач, і латиноамериканка, майбутній університетський професор). З «Ла-Ла Лендом» цей номер, зрозуміло, не пройшов би, і оскільки Дем’єн не був готовий до компромісів, які йому пропонували студійні боси (спростити початок, змінити кінцівку, замінити джазового піаніста рок-музикантом), він узяв та й написав сценарій «Одержимості».

Знову натхненний особистим досвідом (герой загиблого на «Оскар» Дж.К. Сіммонса, брутальний диригент джаз-бенду, був частково списаний з голови шкільного ансамблю, де грав юний Дем’єн), другий фільм Шазелла з’явився на світ «від безвиході», викликаної відсутністю інтересу до «Ла-Ла Ленду», але продемонстрував, як здорово виріс режисер за роки, що минули з моменту його дебюту. Знявши однойменну короткометражку (по суті, тест-драйв однієї з найбільш пам’ятних сцен майбутнього фільму; відмінності між двома версіями зводяться до статистичної похибки), Шазелл отримав приз «Санденсу» і необхідний йому тримільйонний бюджет.

Чи треба нагадувати, з яким толком і розстановкою він його витратив. Якщо виразні на рівні ідей «Гай і Медлін» зрозуміло страждали від аматорської гри акторів, дешевого звуку і збивливого монтажу (яким з метою економії займався сам Дем’єн), то знята з інтенсивністю військового трилера «Одержимість» заробила три «Оскари» (крім Сіммонса, відзначилися монтажер і звуковики) і майже 50 мільйонів доларів. Чого вистачило, щоб переконати деяких з потенційних інвесторів і запустити «Ла-Ла Ленд» у виробництво.

Подальше — дивовижна для сучасного Голлівуду історія: оригінальний триб’ют Джину Келлі, Вінсенту Міннеллі, Жаку Демі і «дурням, які мріють», став суперхітом прокату і критики, вигравши сім «Золотих глобусів» і шість «Оскарів». Не вистачило їй хіба що хеппі-енду (конфуз, яким увінчалася 89-та оскарівська церемонія, забудеться не скоро), але навіть у цьому можна угледіти властиву фільмографії Шазелла симетрію: зрештою, і в «Ла-Ла Ленде» за віртуозною склейкою про те, чого хотілося, пішов протверезний — але теж красивий — фінал про те, що змоглося.

Ніл Армстронг постає

американським героєм,

а оглушеною особистою горем людиною,

яка раз у раз ухиляється від

смерті

Навіть якщо Шазелл не встане в один ряд з Вайлдером або Ніколсом, кінцівки у нього вже зараз виходять цілком на рівні «Квартири» або «Випускника». Це було помітно ще в «Гаї і Медлін», це впадало в очі в «Одержимості» з «Ла-Ла Лендом», і це один з головних козирів, якими запаслися напередодні призового сезону Райан Гослінг, Клер Фой і сам Шазелл. Ті, хто запам’ятав погляди, якими обмінюються наостанок Гай і Медлін, Ендрю і Флетчер, Себастьян і Міа, напевно здогадаються, якою сценою завершується «Людина на Місяці». А ось фільм в цілому — це, загалом, сюрприз.

«Людина на Місяці» — рівною мірою велична і камерна біографічна драма, у фокусі якої не «гігантський стрибок для людства» (як можна було подумати) і не довгоочікувана перемога США в космічній гонці (як хотілося б республіканцям, які закатили істерику з приводу відсутності сцени з установкою американського прапора). Головне тут — ціна, яку заплатили за цей стрибок і цю перемогу нація, НАСА і особисто Ніл Армстронг, що постає тут не американським героєм, а оглушеною особистою горем людиною, яка раз у раз ухиляється від переслідуючої його більш-менш всюди смерті.

Це й інші рішення Шазелла, який вперше працював за чужим сценарієм оскароносного співавтора «В центрі уваги» Джоша Сінгера, методично доводять, що в суворій реальності він розбирається нітрохи не гірше, ніж в красивих мріях. Перші півтори години «Людини на Місяці» — допитлива до занудства, некваплива до коматозу, вимучена, вистраждана і в цілому видатна ода буденності, в якій тренували волю майбутні герої енциклопедій, виробнича драма в дусі «Хлопців що треба» Філіпа Кауфмана.

А потім, дюжину раз повторивши улюблені Шазеллом думки (справжня відданість немислима без жертв, а ще — всьому свій час), фільм набирає висоту — і що це за політ! Висікаючи іскри з граючого одними очима Гослінга і синхронізуючи титанічні праці монтажера, оператора, відповідальних за звук (або його відсутність) і нерозлучного з ним з Гарварда композитора Джастіна Гурвіца, режисер безстрашно забирається на територію класиків, від Спілберга до Куарона, і зовсім не здається самозванцем. А щоб не обділити тих, хто полюбив його за сентименталізм, Дем’єн повертається до однієї глибоко символічної деталі — та так, що і Спілберг (який тут, до речі, один з продюсерів) обзавидується.

Джон Форд, Френк Капра, Біллі Вайлдер, Елія Казан і, ах так, Стівен Спілберг — серед тих, хто вигравав режисерський «Оскар» більше одного разу, випадкових людей точно не було. Приймати в цю компанію Шазелла поки, зрозуміло, рано, але Гослінгу в будь-якому випадку варто взяти приклад з Де Ніро 1970-х і слідом за джазом і НАСА врятувати під наглядом Дем’єна що-небудь ще.