Про диригента

Сьогодні ми йдемо на концерт, ти не забув? — поцікавилася мама.

— Пам’ятаю, — нахмурився я, — слухати Чуковського.

— Та ні ж, знову ти його неправильно називаєш. Не Чуковського, а Чайковського.

— Ну Чайковського… І чому відразу неправильно? Сказала б — не зовсім правильно.

— Ні, зовсім неправильно, — наполягала мама.

— Але чому? Я всього пару букв переплутав!

— Справа не в цьому, — посміхнулася вона. — Чуковський — це зовсім інша людина. Корінь Іванович Чуковський — дитячий письменник, а Петро Ілліч Чайковський — композитор.

— Гаразд, — зітхнув я, — згоден на «неправильно».

*  *  *

Під гучні оплески на сцену почали виходити музиканти з різними інструментами в руках. Коли вони всі сіли на свої місця, вийшов диригент в строгому чорному костюмі. Він вклонився залу, відвернувся, підняв руки… і ось полилася музика. Красиві мелодії змінювали один одного, інструменти грали то окремо, то разом, сплітаючи з різних звуків музичні візерунки. Кожен музикант був уважний і зосереджений, кожен виконував свою мелодію. Одне було мені абсолютно незрозуміло: навіщо потрібен диригент? Він лише беззвучно махає руками. Здавалося — прибери диригента зі сцени, і нічого не зміниться!

Я дочекався антракту і підійшов з цим питанням до мами.

— Ты, конечно, прав, — неожиданно начала она, — дирижер сам ни на каких инструментах не играет, но именно он организует звучание всего оркестра. Ось уяви, зібралися музиканти, кожен взяв в руки свій інструмент, приготувалися грати… Але як їм почати одночасно?

— Нехай хтось один скомандує.

-Добре. Але один музикант почне грати швидше, інший повільніше. Як бути?

— Треба потренуватися, щоб виходило разом, — пояснив я.

— Гаразд, — не відступала мама, — вони спробували один раз, інший, третій, а потім хто-небудь вирішив, що йому набридло.

— Так не годиться, — діловито заявив я, — треба, щоб всі слухалися.

— Слухалися кого?

— Того, кого вони самі виберуть.

— Так от, щоб не було розбіжностей і суперечок, є людина, яку всі музиканти поважають і слухають, — це диригент.

Я задумливо замовк.

*  *  *

Після концерту ми з мамою йшли додому по алеї, освітленій ліхтарями. І раптом я розсміявся, та так голосно, що сам здригнувся від несподіванки.

— Здивувалася мама.

— Я тут про диригента згадав. Якщо він тільки початок музики показує, навіщо ж тоді весь твір махає?

Мама теж посміхнулася.

— По-перше, він перевіряє, чи правильно грають музиканти. Пам’ятаєш, перед кожним оркестрантом стояли спеціальні підставки — пюпітри, а на них лежали ноти. У цих нотах написана тільки одна мелодія, у кожного своя. А перед диригентом лежала велика стопка нот, вона називається партитурою, в ній записано, що і в який момент повинен грати кожен інструмент. Диригент дивиться в партитуру, показує, якому інструменту в даний момент пора починати грати, і перевіряє, чи всі грають те, що написано.

— Мабуть, це не дуже просто, — вголос подумав я.

А по-друге, диригент показує музикантам не тільки «коли», але і «як» потрібно виконати мелодію. З тих пір як диригенти на концертах стали диригувати, стоячи спиною до залу, був придуманий…

— Почекай, — перебив я, — що значить стали диригувати, стоячи спиною… А раніше було не так?

— Так, спочатку диригенти стояли обличчям до глядачів і спиною до оркестру.

Я засміявся.

— Вважається, що першим диригентом, який повернувся під час виступу обличчям до оркестру, був композитор Ріхард Вагнер. Справа в тому, що музика стала складнішою, контрастнішою і диригенту необхідно було підказувати оркестрантам особливості виконання кожної нової мелодії. Так ось, з цього моменту була створена ціла мова диригентських жестів, вона включила в себе спеціальні рухи, якими диригент може спілкуватися з музикантами прямо під час концерту.

— Що ж виходить? Ми тут сидимо і думаємо, що диригент просто так руками махає, а він за допомогою спеціальної мови непомітно спілкується з оркестром?

— Так, так і є.

Я був вражений. Диригент, який щойно здавався мені абсолютно непотрібним, раптом постав переді мною в обличчі шанованої людини, що володіє особливими знаннями.

— Насправді все, що він може показати, стосується виключно музичного виконання. Він каже, кому грати тихіше, кому — голосніше; показує, хто відстає, а хто поспішає; намагається зобразити руками та обличчям загальний характер музики; може навіть вилаяти когось за погану гру або похвалити за хорошу.

А якщо всі музиканти його розуміють, значить вони теж володіють цією мовою?

-Думаю, так. Цього розуміння вони домагаються на численних репетиціях.

— Я зрозумів, — тихо і задумливо проговорив я, — ось, значить, що таке репетиція — це тренування розуміти один одного, спілкуючись невідомою мовою!

Ну, в якомусь сенсі так, — невпевнено відповіла здивована таким висновком мама.