Серіали «Dogs»: Найбільш людяний документальний серіал року

У листопаді на Netflix вийшов документальний серіал «Dogs», шість зворушливих історій про відносини людей і собак. Зібрана по всьому світу, від Близького Сходу до Центральної Америки, ця добірка нагадує про те, про що ми і так здогадувалися: собаки здатні зробити людей людянішими.

Коринн одинадцять, і у неї епілепсія — на допомогу дівчинці виписують чотирилапого медбрата Рорі: працівники спеціальної служби натренували його розпізнавати напади і піднімати тривогу. Для сім’ї Корінн, яка безуспішно перепробувала безліч препаратів, новий помічник стає справжнім порятунком. Айхам, який втік із Сирії до Німеччини, зідзвонюється по скайпу зі своїм псом Зевсом: вихованця довелося залишити в Дамаску на піклуванні друга-музиканта, але Айхам не втрачає надії возз’єднатися з обома. Італієць Алессандро і лабрадор Айс відправляються рибалити: чоловік, який після смерті батька успадкував ресторанчик, намагається зберегти на плаву сімейний бізнес, але це непросто — через погіршення екології риби в озері все менше. Японські грумери Кен’їті і Коко відправляються в Каліфорнію на міжнародний турнір зі стрижки собак — обидва сподіваються представити американській публіці рідний стиль, але конкуренція серед грумерів висока, і щоб обійти досвідчених суперників, потрібно стрибнути вище голови. Житель Коста-Ріки Альваро керує фермою «Territorio de Zaguates» («Територія бродяг»), можливо, найбільшим у світі притулком для бездомних тварин, більше схожим на табір біженців: тут на вільному вигулі носиться більше тисячі собак і наглядати за кожною з них нелегко, але Альваро і його команда не можуть допустити, щоб викинуті власниками пси залишалися на вулиці. Американка Анна організовує в Нью-Йорку службу волонтерів, які піклуються про собак (на час перетримки їм дають клички на кшталт Воррен Баффет, Джастін Тімберлейк і Джей-Зі), поки тим не підшукають постійних господарів.

Назва альманаху, зібраного Гленом Зіппером і Емі Берг (оскарівською номінанткою 2006 року за фільм «Позбави нас від лукавого» про сексуальне насильство над дітьми в католицькій церкві), злегка привирає. В першу чергу ці замальовки, звичайно ж, про людей. Собаки в них роблять все те, що їм звично робити: виляють хвостом, ловлять кинуті їм предмети, гавкають від збудження, сумують, коли господарів немає поруч, і часто дихають, коли їх чешуть за вухом. Людські історії в серіалі різноманітніші. У кожній з них собаки виступають символом — це вони розкривають людину, а не навпаки.

Для батьків і сестри Корінн, які живуть у постійному страху не встежити за дитиною, собака означає надію. Для Айхама, який у Берліні відчуває на собі тавро «бідного біженця», Зевс не тільки вірний друг, а й нагадування про батьківщину, частину національної ідентичності, втраченої через спішну втечу. Для Алессандро, який розуміє, що його діти зовсім не горять бажанням — та й не зобов’язані — продовжувати сімейну справу, лабрадор Айс стає якщо не сурогатною дитиною, то символом безнадійно йде в минуле життя: у новому світі самотньому рибальському човні з людиною і собакою на борту не місце. Грумер Кен’їті чесно зізнається, що йому погано дається спілкування з людьми — собаки забезпечують йому не тільки компанію, але і можливість повноцінної самореалізації. «Територія бродяг» показує абсолютних безсребреників, які навіть в умовах злиднів і нульової соціальної захищеності проявляють участь до тих, кому доводиться ще важче («І люди, і собаки тут виживають», — зізнається один з працівників притулку). Нарешті, для Анни турбота про бездомних собак — шанс залікувати давню травму: коли вона була дитиною, її батьки взяли з притулку пса, але через агресивну поведінку тварини її довелося повернути назад.

Не всі серії рясніють драматичними поворотами (пасторальна, по-чеховськи тиха замальовка про італійського рибалку через це може здатися нудною — в ній і правда майже нічого не відбувається), зате в них достатньо правди і питань, які хороша документалістика ставити зобов’язана. У цьому сенсі п’ята серія, що розповідає про коста-риканський притулок, виділяється на тлі інших — не тільки сценами, де свори з десятків і сотень собак виходять на ранкову пробіжку (хоча це видовище важко викинути з голови). Працівники притулку ставлять свідомо непосильне завдання і тим самим вступають у конфлікт з місцевими ветеринарними службами: що правильніше, чесніше, етичніше, милосердніше — забезпечити гідне життя одному вихованцю або намагатися врятувати всіх, кого тільки можна, нехай навіть існувати підібраним бродягам доведеться в казармених умовах, далеких від ідеалу?

Відома приказка про те, що всі тварини схожі на своїх власників, в «Dogs» ламається так: собаки — це дзеркала, в яких можна побачити самих себе. Так було з незапам’ятних часів, коли люди одомашнили псових (сталося це щонайменше шістнадцять тисяч років тому) — відтоді собаки встигли змінити десятки ролей, від побутових помічників і компаньйонів до символів статусу і об’єктів далеко не найетичніших експериментів. Цей процес триває і донині. «Думаю, що ми дізналися тільки найменше того, на що вони здатні», — говорить інструктор собачої медичної служби. Можливо, що і про себе ми ще багато чого можемо дізнатися.