Схильність до емоційного переїдання або недоїдання не спадкується

Ріс. 1. Коли у відповідь на якісь переживання апетит посилюється, ми говоримо про емоційне переїдання, а коли, навпаки, знижується, — про емоційне недоїдання. Фото з сайту deti.mail.ru

У Великобританії йде масштабний проект з вивчення харчової поведінки за допомогою близнюкового методу. Одне з перших досліджень в рамках цього проекту показало, що як переїдання, так і недоїдання у відповідь на негативні емоції практично не закріплено генетично. Виявилося також, що одні й ті ж діти можуть і недоїдати, і переїдати — і це залежить від ситуації. В результаті стало зрозуміло, що зміни апетиту у відповідь на емоції у дітей формуються під впливом їхніх сімей.

Одне з питань, яким часто задаються дослідники, яка спадкоємність деякої індивідуальної ознаки. Під ознакою тут мається на увазі будь-яка властивість організму: від кольору волосся і набутої цього літа засмаги до схильності до агресії або мінливого апетиту. Ось, наприклад, деякі люди під час емоційного переживання починають їсти більше, ніж зазвичай, деякі — менше, а у когось апетит від настрою ніяк не залежить. Виникають питання: чому так відбувається? гени в цьому винні чи виховання? Як правило, однозначної відповіді немає, оскільки кожен організм — це продукт взаємодії генів із зовнішніми умовами під час його розвитку.

Щоразу, зустрічаючи заголовки на кшталт «Знайдено ген ожиріння», потрібно пам’ятати, що справжня картина набагато складніша: немає генів, які б поодинці були «геном ожиріння», «геном агресії» тощо. Робота всіх цих генів залежить від зовнішніх умов, від роботи інших генів, від різних випадковостей, зрештою. Так, наприклад, який-небудь «ген високого зростання» (наприклад, hmga2 з цитозином) не зможе проявити себе при серйозному недоїданні в дитинстві, а «ген чорного волосся» (нормальний mc1r) буде безсилий у разі повного облисіння. При цьому розуміння того, як сильно генетика визначає нашу зовнішність, поведінку і, головне, захворювання, просто необхідно для розвитку медицини: для лікування та попередження хвороб, для оцінки ризиків при плануванні сім’ї. Ось тут-то і пригождається ця сама спадкованість.

Якщо говорити точно, то наслідуваність — це частка фенотипічної мінливості в популяції, обумовлена генетичною мінливістю. Простіше кажучи, — наскільки в середньому ознака залежить від генів. Якщо спадковість дорівнює одиниці, то досліджувана ознака взагалі не залежить від зовнішніх умов і повністю формується під дією генів. Така ідеальна ситуація практично неможлива, але, наприклад, про таку складну ознаку, як стать у ссавців, можна сказати, що вона майже на 100% визначається генами. Але і тут знайдуться винятки. Спадкоємність, що дорівнює нулю, коли ознака повністю визначається середовищем, зустрічається набагато частіше. Так, не залежить від генів, скажімо, наявність або відсутність подряпини на вашому лівому комі. Більшість випадків, які цікавлять дослідників, знаходяться десь між цими двома крайніми варіантами. Точних меж не існує, але прийнято говорити про низьку, середню і високу спадкованість. У деяких дослідженнях низькою вважається спадкованість до 20%, в інших — до 40%, а висока спадкованість може починатися з 40-70%. Все залежить від досліджуваної ознаки і пізнається, так би мовити, в порівнянні.

Як же зрозуміти, що в складному організмі від генів, а що від середовища? Низка хитромудрих способів оцінки спадкованості спирається на відносно рідкісну для людей подію — народження близнюків. Якщо близнюки монозіготні, тобто розвинулися з однієї яйцеклітини і на 100% мають однакові гени, то всі відмінності між ними можна приписати дії середовища. У близнюків, які були розлучені в дитинстві, незважаючи на різницю в навколишніх умовах виявляються загальні ознаки (у яких висока спадкованість), а також — незважаючи на генетичну ідентичність — і ознаки різноманітні (у них низька спадкованість). У дизиготних близнюків, які розвинулися завдяки заплідненню двох різних яйцеклітин двома різними сперматозоїдами, загальних генів приблизно 50% (як і у «простих» братів і сестер). Важливо, що якщо вони не були розлучені в дитинстві, то швидше за все росли майже в однакових умовах, чого не можна сказати про дітей, народжених в різні роки. Виходить, що відмінності в середовищі у дитячих близнюкових пар будь-якого типу приблизно можна порівняти, а ось генетичні відмінності вдвічі вищі у дизиготних пар. Тому, якщо якась ознака різниться між дизиготними близнюками частіше, ніж між монозіготними близнюками, то справа в генах.

У зв’язку з описаними можливостями близнюкового методу вчені намагаються залучати для досліджень якомога більше пар близнюків, адже для отримання більш точних даних необхідна велика статистика. Так, у Великобританії був створений проект Gemini. З березня по грудень 2007 року засновники проекту зв’язувалися з усіма сім’ями Англії та Уельсу, у яких народилися в цей період близнюки, і просили їх взяти участь у низці досліджень. Всього погодилися брати участь 2402 сім’ї (4804 близнюки). Серед цих пар було 749 монозиготних і 1616 дизиготних, тип решти 37 пар близнюків невідомий. Може здатися дивним, що для деяких пар приналежність до дизиготних або монозіготних близнюків не встановлена. Але насправді дійсно дивно те, що для інших двох з гаком тисяч (!) пар ця приналежність встановлена. Провести повне порівняння ДНК у всіх цих випадках — завдання поки непідйомне з фінансової точки зору. А визначення зиготності немовлят і маленьких дітей за зовнішністю становить складність не тільки для дослідників, але і в багатьох випадках для самих батьків (рис. 2). Адже чим менше вік, тим сильніші діти один на одного схожі.

Ріс. 2. Близнюки з проекту Gemini. Як ви думаєте, на якій з фотографій однояйцеві близнюки? Пізніше в коментарях до новини з’явиться відповідь. Фото з сайту geministudy.co.uk

Щоб можна було проводити масові дослідження не тільки на дорослих близнюках, але і на дітях, був розроблений опитувальник для батьків, що допомагає встановити зиготність дітей від 1 року. У ньому 18 питань і основний акцент зроблено на фізичних ознаках, про які відомо, що вони мають високу спадкованість (на кшталт форми мочки вуха). Крім того, батькам ставлять запитання на здатність розрізнити своїх дітей, наприклад, по фотографії. Вже при розробці опитувальника була показана його висока ефективність: результати тесту збігалися з даними аналізу ДНК на 95% (T. S. Price et al., 2000. Infant zygosity can be assigned by parental report questionnaire data). Однак організатори і самі перевірили цей тест на точність, відсеквенувавши ДНК 81 пари близнюків з проекту. Вони отримали повний збіг результатів.

У рамках проекту Gemini проводили також різні опитування батьків про харчову поведінку їхніх дітей. У 2012 році 1027 сімей пройшли тест з 35 питань на харчові звички їхніх дітей (CEBQ). Питання в ньому такі: «Чи їсть Ваша дитина більше, коли роздратована?» або «Чи знижується апетит дитини, коли вона засмучена?» тощо. Вони спрямовані на виявлення схильності до переїдання або недоїдання під час емоційного переживання.

Ці дві харчові звички зацікавили вчених у зв’язку з їх можливим впливом на здоров’я: першу звичку, як у дітей, так і у дорослих пов’язують з надмірною вагою, другу — з нестачею ваги. Однак підтверджується дослідженнями лише зв’язок з надмірною вагою (L. Webber et al., 2009. Eating behaviour and weight in children), даних же про наслідки емоційного недоїдання майже немає в літературі. Досі не відомо, чому ці звички формуються. Хтось вважає їх вродженими, хтось — результатом наслідування батьків або ж наслідком надлишку або нестачі їжі в немовляті тощо. Автори роботи вирішили в першу чергу з’ясувати, яка спадкованість схильностей до цих звичок: наскільки їх формують гени, а наскільки середовище.

Виявилося, що між схильностями до переїдання і недоїдання у п’ятирічних дітей існує значна кореляція, тобто часто одна і та ж дитина одночасно схильна і до того, і до іншого. Чому він вибирає ту чи іншу дію в кожному конкретному випадку, поки не ясно. Опитувальник під «емоційним переживанням» має на увазі різні речі, наприклад, смуток або роздратування, так що цілком можливо, що різні типи поведінки проявляються у відповідь на різні емоції.

Відмінності за харчовими звичками між монозиготними близнюками, які живуть разом, виявилися дуже низькими. Дослідники вирахували, що не більш ніж на 2% схильність до емоційного переїдання або недоїдання визначається зовнішніми умовами, різними для близнюків однієї сім’ї. Найважливіше, що ці відмінності виявилися майже однаковими для близнюків у монозіготних і дизиготних парах. Та невелика різниця, яку все-таки вдалося вловити, говорить про всього лише 7-відсотковий внесок генів для обох типів поведінки. Це несподівано мало. А внесок загальних для близнюків зовнішніх умов — повадок батьків та їх методів виховання, фінансового становища сім’ї тощо — в результаті склав 91%.

Цей справді грандіозний проект продемонстрував, що схильність до зміни харчової поведінки у відповідь на емоційне переживання формується у дітей в сім’ї, а не під дією генів. Можливо, особливу роль тут відіграє батьківська стратегія заохочувати або заспокоювати дитину смачненьким. Деякі кореляції цієї стратегії з емоційним переїданням вже були показані для дітей шкільного віку (S. Steinsbekk et al., 2016. Emotional Feeding and Emotional Eating: Reciprocal Processes and the Influence of Negative Affectivity). Зайва увага до того, що їсть дитина і як багато вона їсть, теж корелює з емоційним переїданням. Про формування ж емоційного спаду апетиту відомо менше, але дані обговорюваної роботи говорять про спільність двох харчових звичок. Схоже, що і один, і інший бік цієї медалі формує у дітей їх сім’я, причому одними і тими ж методами. Стаття не дає рекомендацій щодо виховання дітей, але змушує про нього задуматися.

Джерело: Moritz Herle, Alison Fildes, Silje Steinsbekk, Fruhling Rijsdijk & Clare H. Llewellyn. Emotional over-and under-eating in early childhood are learned not inherited // Scientific Reports. 2017. DOI: 10.1038/s41598-017-09519-0.

Олена Сухопутова