Відновлення вимерлих видів може призвести до непередбачуваних наслідків

Тілацін (сумчастий вовк), що мешкав раніше на острові Тасманія. Вид був повністю винищений людиною до 1930-х років. Літографія Джона Гулда (John Gould; 1804-1881) з альбому: «Mammals of Australia». V. I. Plate 54. З сайту en.wikipedia.org

Проблема відновлення нещодавно вимерлих (а по суті, винищених людиною) видів, таких як мамонт, сумчастий вовк, мандрівний голуб та інші, стала інтенсивно обговорюватися в друку у зв‘язку з помітним прогресом в молекулярній біології. Від цих тварин залишилися зразки тканин, з яких можна виділити ДНК, з‘ясувати розташування генів, а потім вводити ці гени в яйцеклітину нині живе, по можливості спорідненого виду. Сама методика відновлення вимерлих видів викликає вищою мірою скептичну реакцію фахівців, але в друку (не строго наукової) вже обговорюються екологічні, етичні і навіть юридичні проблеми, які можуть виникнути при випуску відновлених видів.

В одному з недавніх номерів Science з’явилися відразу дві публікації, в яких обговорюється проблема «de-extinction», що в буквальному перекладі означає «скасування вимирання» або навіть «звернення вимирання назад». Йдеться про безперервні розмови в наукових, а головним чином — в навколонаукових колах про те, що деякі порівняно недавно вимерлі (часто в результаті прямого винищення людиною) види тварин можуть бути повернуті з небуття, оскільки в їх, що дійшли до нас, останках збереглися тканини, з яких можна витягти ДНК і розшифрувати геном. Найчастіше згадується в зв’язку з цим мамонт (його тканини законсервовані у вічній мерзлоті) і мандрівний голуб (шматочки тканин збереглися в численних опудалах, що зберігаються в різних музеях світу).

Однак одна з публікацій починається з розповіді про тілацина — «сумчатого вовка», або, як його називають англійською, «tasmanian tiger» (тасманійський тигр). Насправді цей звір швидше нагадував середнього розміру собаку (автору цих рядків пощастило бачити опудало тілацина в Паризькому музеї природної історії), але не вовка і тим більше — не тигра, схожість з яким проявляється тільки в поперечних темних смугах. В інтернеті можна знайти відео, де знято тилацин, що бігає по клітці (зйомка відноситься до 1930-х років). Мабуть, саме в ці роки останні тилацини, представники окремого сімейства сумчастих, були до кінця винищені людиною.

Область проживання цієї тварини колись охоплювала Австралію, частково Нову Гвінею і Тасманію (см: Сумчастий вовк, а також докладніше — Thylacine) Але потім, ще в доісторичну епоху, сумчастий вовк скрізь, крім Тасманії, зник, був витіснений собаками динго, завезеними переселенцями. Європейці, які заселили Тасманію, оголосили війну тилацину. Вважалося, що цей хижак завдає великої шкоди вівчарству, а також поїдає видобуток мисливців з капканів, при цьому сам нерідко в них потрапляючи. До 1930-х років тілацини були повністю винищені в природі, а останній звір, який живе в неволі, в приватному зоопарку в місті Хобарт, помер від старості в 1936 році.

Проект розшифровки геному тилацина був прийнятий Австралійським музеєм (Australian Museum) в Сіднеї ще в 1999 році, але перші успіхи досягнуті тільки в 2008 році, коли витягнутий із заспиртованого дитинча ген вдалося змусити працювати в ембріоні миші. Результати цього дослідження опубліковані в загальнодоступному журналі Plos ONE. Очевидно, що даний результат, який безумовно вартий уваги, сам по собі не дає ніяких надій на клонування тілацину, тим більше що немає нині існуючих видів, які були б близькими родичами цього вимерлого звіра. Фахівці в галузі молекулярної біології і генетики не бачать ніякої можливості відновити з небуття тилацину. Навіть якщо ми розшифруємо весь геном, не ясно, як будуть працювати ті чи інші гени. Крім того, величезне значення має яйцеклітина тварини, в яку вставлять чужі гени.

Незважаючи на відверто фантастичний характер проектів відновлення в плоті і крові вимерлих тварин, в друку, в тому числі і в згаданій статті в Science, щосили, за пунктами, обговорюються ризики, з якими пов’язаний випуск на волю отриманих клонуванням тварин, і ті етичні і навіть юридичні проблеми, які можуть при цьому виникнути. Автору даної замітки подібні обговорення представляються абсолютно надуманими і не заслуговують уваги.

Заголовок іншої публікації в тому ж номері Science вельми претенціозний — «Випархуючі з попелу?» (“Fluttering From the Ashes?”). Мова в ній йде про спроби відновлення мандрівного голуба (див. також: Passenger pigeon) (Ectopistes migratorius). Цей голуб, колись широко поширений в листяних лісах Північної Америки, утворював величезні гніздові колонії і зграї. Птахів можна було навіть не стріляти, а відловлювати мережами. Масове винищення їх просто на м’ясо (а іноді і на добрива) призвело до того, що в період з 1800-го по 1870 рік чисельність мандрівного голуба швидко і неухильно знижувалася. До початку XX століття птахи зникли в природі, а в 1914 році в зоопарку Цинциннаті помер останній голуб, який жив у неволі.

Пара мандрівних голубів. Малюнок з обговорюваної статті Richard Stone. Fluttering From the Ashes?

Ентузіасти, які прагнуть воскресити мандрівного голуба, сподіваються використовувати для цього яйцеклітину найбільшого виду американських голубів — смугастохвостого голуба (Patagiones fasciatus). Дослідники, використовуючи залишки тканин з опудал трьох мандрівних голубів, секвенували приблизно половину геному, але сподіваються незабаром розшифрувати весь геном. Наступним кроком буде «редагування геному» — в яйцеклітину смугастохвостого голуба поступово впроваджуватимуть гени мандрівного голуба. Питання, чи можна буде при цьому отримати голуба, більш нагадуючого мандрівного, ніж смугастохвостого, залишається відкритим. Натомість підкреслюється, що в музеях світу знаходиться близько 1,5 тисяч опудал мандрівного голуба. Тому-де, мовляв, можна набрати необхідну генетичну різноманітність відновленої групи голубів. Автори далі обговорюють ризики випуску в природу групи мандрівних голубів — чи не стане він інвазійним, агресивним видом, що завдає чималої шкоди, а також проблему, як навчити їх мігрувати.

Ці міркування на тлі, м’яко кажучи, надуманості проекту і сумнівної можливості отримати хоча б одну особину представляються позбавленими особливого сенсу. Крім того, як підкреслює Сюзан Хейг (Susan Haig), президент Американського орнітологічного товариства, найкращими кандидатами на відновлення серед птахів можуть бути види, які нещодавно вимерли, характеризуються простою системою спарювання, великим розміром кладки і мінімальною батьківською турботою про пташенят. Мандрівний голуб цим умовам ніяк не відповідає.

Джерела:

1) Jacob S. Sherkow, Henry T. Greely. What If Extinction Is Not Forever? // Science. 2013. V. 340. P. 32–33.

2) Richard Stone. Fluttering From the Ashes? // Science. 2013. V. 340. P. 19.

Див. також:

1) Створено першу живу істоту з синтетичним геномом, «Елементи», 25.05.2010.

2) Andrew J. Pask, Richard R. Behringer, Marilyn B. Renfree. Resurrection of DNA Function In Vivo from an Extinct Genome // PLoS ONE. 2008. V. 3. No. 5. P. e2240.

Олексій Гіляров