Здатність до емпатії залежить від чутливості до болю

Ріс. 1. Схема експерименту. Учаснику, що лежав у томографі, показували ряд картинок. Спочатку на екрані з’являлася стрілка, яка вказує, хто отримає удар струмом: сам випробовуваний (стрілка спрямована вліво) або його напарник (стрілка спрямована вправо). Колір стрілки позначав, чи буде удар легким (зелений) або болісним (червоний). Калібрування сигналів відповідно до індивідуальної чутливості проводили для кожного учасника до початку експерименту. Потім слідував удар струмом, і якщо він припадав на найбільш випробовуваного, то на екрані виникав шум з пікселів, а якщо на його напарника — то демонструвалося зображення обличчя напарника. Далі випробовуваному пропонували оцінити за семибальною шкалою, наскільки болючим був удар для нього або для напарника. Якщо удар припадав на напарника, випробовуваному також потрібно було оцінити, наскільки неприємно йому було дивитися на те, як інша людина отримує удар струмом. Схема з обговорюваної статті в PNAS

Вже давно відомо, що співчуття іншій людині, яка відчуває біль, активує в мозку ті ж області, які відповідають за почуття нашого власного болю. Тому давно існує гіпотеза про те, що «абстрактні» відчуття (уявлення про чужий біль, на яких заснована емпатія) забезпечуються тими ж нейронними контурами, які відповідають за «справжні» почуття (власне відчуття болю). Вченим з Австрії та Швеції вдалося показати, що це дійсно так: змушуючи (за допомогою плацебо) людину думати, що на її чутливість до болю було зроблено вплив, вчені змінювали і її здатність до емпатії.

Бачити об’єкт і уявляти його — це не одне і те ж. Тим більше повинні відрізнятися між собою відчуття справжнього, фізичного болю і болю «абстрактного», що виникає не через реальні роздратування больових рецепторів, а через наші переживання. Абстрактний біль може бути викликаний почуттям відчуження, образою або навіть відчуттям втрачених можливостей. На думку багатьох дослідників, до різновидів абстрактного болю відноситься і емпатія — здатність співпереживати стражданням іншої людини.

За допомогою магнітно-резонансної томографії (МРТ) можна побачити, що чим сильніше людина співчуває іншій людині, чий біль вона спостерігає, тим сильніше в її мозку активуються області передньої острівної частки і передньої середньоясної кори. Ці ж частини мозку починають активно працювати під дією власного болю, і, як було встановлено, відповідають за його афективно-мотиваційний компонент — тобто, по-перше, оцінюють ступінь болю, а по-друге, якщо біль досить сильний, стимулюють активні дії, які допоможуть від нього позбутися.

Але тільки на підставі збігу активності певних областей мозку при справжньому болі і при співпереживанні не можна робити висновок про те, що відчувати біль і переживати за страждаючу людину — це одне і те ж. По-перше, як і більшість інших частин мозку, передня острівна частка і передня середньоясна кора займаються різними завданнями, а не тільки формуванням стимулу уникнути болю. Ці області беруть участь також і в підтримці уваги на важливих об’єктах, і в свідомому контролі дій. Тому виділяти з цієї безлічі функцій одну певну і стверджувати, що саме з нею пов’язане досліджуване відчуття, на підставі тільки даних томографії не можна.

Крім того, дозвіл методу МРТ не такий вже високий: один воксел (об’ємний піксель) зображення, отримуваного в результаті сканування мозку, відповідає приблизно тисячі нейронів. Виходить, що на томограмах подібних областей мозку можна побачити результати роботи абсолютно різних нейронних контурів. Не варто також забувати, що дані МРТ говорять лише про кровопостачання тих чи інших областей мозку, що, звичайно, побічно вказує на активність нейронів відповідної області, але не доводить її.

Через всі ці тонкощі гіпотезу про те, що почуття емпатії будується на основі програвання мозком власних відчуттів (наприклад, почуття болю), досі не вважалася доведеним. Був потрібен акуратний експеримент, який продемонстрував би зв’язок власних відчуттів людини і її здатності до співпереживання. Результати такого експерименту опублікували в журналі PNAS вчені з Австрії та Швеції.

Якщо припустити, що співпереживати людині, яка страждає від болю, це те ж саме, що відчувати біль самій, то на силу емпатії повинні впливати анальгетики. Однак автори дослідження вирішили використовувати в експерименті навіть не болезаспокійливі засоби, а плацебо, що видається за болезаспокійливе. Завдяки плацебо можна було послабити відчуття болю у людини, ніяк насправді не впливаючи на силу цього болю. Тому в такому дизайні експерименту можна було відрізнити вплив реального болю, який залежить від роботи периферичної нервової системи, від впливу суб’єктивного відчуття цього болю, яке формується в головному мозку.

В експерименті взяли участь 120 осіб, яких довільним чином розділили на плацебо-групу і контрольну групу. Кожен випробовуваний приходив до лабораторії в супроводі напарника, який насправді в експерименті не брав участі. Людина в костюмі лікаря давала випробовуваному з плацебо-групи таблетку, називаючи її дорогим і якісним знеболювальним. Після цього випробовуваного поміщали в томограф. Прилад сканував мозок випробовуваного, який або сам отримував удари струмом, або спостерігав за тим, як удар струму отримує його напарник. Крім того, картинки вказували, якої сили буде цей удар — слабкий або болісний. Якщо удар призначався напарнику, то на екрані виникало його зображення — з нейтральним виразом обличчя або з виразом болю, залежно від того, який стимул він нібито отримав. Якщо удар струмом отримував сам учасник експерименту, на екрані демонстрували нейтральну картинку-шум. Після цього випробуваного просили оцінити за семибальною шкалою свої відчуття (від 1 — «зовсім не боляче» до 7 — «нестерпно боляче»). Якщо удар струмом отримував напарник, то випробовуваного просили оцінити за тією ж шкалою, наскільки боляче напарнику. Крім того, коли удар отримував напарник, учасник експерименту повинен був оцінити, наскільки неприємно йому було спостерігати за стражданнями іншої людини (від 1 — «зовсім не важко» до 7 — «дуже неприємно»).

За підсумками експерименту виявилося, що анальгетик-плацебо знизив емпатію випробовуваних порівняно з контрольною групою, що не отримувала фальшивої таблетки (рис. 2). Хоча учасникам лише здавалося, що таблетка допомагає їм від болю, області їх кори, відповідальні за суб’єктивне переживання цього почуття, працювали у них слабше. І настільки ж слабкіше під дією уявного знеболювального ці області відгукувалися на страждання іншої людини. Під дією плацебо випробовувані починали вважати, що інші відчувають не надто сильний біль, і їх оцінки того, наскільки важко дивитися на страждання інших людей, також знижувалися. Виходить, що ослаблення чутливості до болю (причому не сьогодення, а за допомогою плацебо) послаблює емпатію і знижує сприйнятливість до страждань чужих людей.

Ріс. 2. Результати експерименту. Порівняно з контрольною групою (темно-сірі стовпчики) в учасників експерименту, які отримали плацебо (світло-сірі стовпчики), яке, як вони вважали, знижує чутливість до болю, знизилися й оцінки власного болю (Pain rating, Self-directed), і оцінки того, наскільки сильний біль відчуває інша людина (Pain rating, Other-Redrettree). Крім того, під дією «знеболювального» -плацебо випробовуваним стало легше спостерігати за стражданнями інших людей (Unpleasantness rating, Other-directed). Малюнок з обговорюваної статті в PNAS

Знеболюючі-плацебо чинять свою дію, стимулюючи виділення ендогенних опіатів. Рецепторів до цих молекул багато в передній острівній частці і передній середньоясній корі, так що ці частини мозку відносяться до основних мішеней ендогенних опіатів. Пов’язування молекул ендогенних опіатів з рецепторами в передній острівній частці і передній середньоясній корі зменшує активність цих областей і, як наслідок, знижує суб’єктивну оцінку болю. Відключити ефект знеболюючих-плацебо можна за допомогою антагоністів опіатних рецепторів. Такий антагоніст під назвою налтрексон вчені застосували в другій, контрольній стадії експерименту. Виявилося, що за його допомогою здатності випробовуваних до співпереживання можна підвищити до рівня людей, які не приймали ніяких ліків.

Виходить, що здатність людини до емпатії безпосередньо пов’язана з її чутливістю до болю. Нейронні контури головного мозку, залучені до формування почуття болю і почуття співчуття до іншої людини, яка відчуває біль, не ідентичні, але значно перекриваються. При цьому на обидва почуття можна вплинути за допомогою препаратів-плацебо — уявних анальгетиків. Цікаво, що справжні анальгетики, мабуть, теж повинні знижувати здатність до співпереживання, але наявність такого «побічного ефекту» ліків цієї групи ще належить перевірити.

Джерело: Markus Rütgen, Eva-Maria Seidel, Giorgia Silani, Igor Riečanský, Allan Hummer, Christian Windischberger, Predrag Petrovic, and Claus Lamm. Placebo analgesia and its opioidergic regulation suggest that empathy for pain is grounded in self pain // PNAS. DOI: 10.1073/pnas.1511269112.

Юлія Кондратенко