Галина Дідківська: Мабуть, бажання бути в усьому передовичкою й забрало здоров’я

Для 84-річної жительки Недашок Галини Олександрівни Дідківської (на знімку), як і для більшості стареньких, зима — найважча пора. Влітку день довгий, тож бабуся, незважаючи на поважний вік, рачкує на городі: сапає картоплю, грядки, аби поле не заросло бур’янами та щедро вродило. А втомившись, виходить до дороги, посидить на лаві, проведе поглядом автівки, що проїжджають селом, перекинеться словом-другим із односельцями і на душі від того веселіше.

А взимку що? Сутеніє рано, ніч тягнеться довго, немов сонце заблукало десь за обрієм і забулося про обов’язок — нести людям новий день, а разом із ним віру та надію. Якби ж то ще сон брав бабусю, але на старість, як кажуть, спати не хочеться. Тож Галина Олександрівна чого тільки не передумає за ніч. Згадає молодість, яку залишила на колгоспних полях та фермі, оплаче самотню та безпорадну старість.

Читайте також: Житомиряни у листопаді купили нових авто на 3,4 млн доларів

— Замолоду хотілося в усьому бути першою, — ділиться спогадами Галина Олександрівна. — Першою прибігти на роботу, нагодувати телят, видоїти корів, прополоти буряки. Мабуть, бажання бути в усьому передовичкою й забрало здоров’я. Та хіба тільки його? Пам’ятаю, як задивлялася на своїх ровесниць. Одні виходили заміж, інші народжували діток, а в мене у думках — лише робота. Сподівалася, колись зустріну свою долю, але про романтичні стосунки думати було ніколи. Адже удома на мене чекала старенька та квола матір, за якою доглядала до останнього дня. А ще — господарство, городи. Які там замужки?

Отак і вийшло, що Галина Олександрівна залишилася самотньою. Раніше, коли бігала на роботу, це сприймалося не так гірко. А коли старість постукала у двері, від думок, що одна-однісінька на білому світі, не знаходила спокою.

— Бути одному — біда, — говорить Галина Олександрівна. — Немає до кого озватися, поділитися радощами чи тривогами. Якось упала на подвір’ї, зламала ногу, злягла на декілька місяців. Недуга змусила задуматися: кому потрібен немічний старець? З рідні у мене лише двоюрідна сестра, та й та аж у столиці, до того ж із підірваним здоров’ям. Не знаю, що б робила, якби не моя помічниця й розрадниця, соц­працівниця Галина Недашківська. Вже вісім років вона поряд зі мною. Нещодавно Галина Михайлівна домовилася, аби мені привезли дрова, порубали їх та поскладали у дровітні. А скільки вона походила біля мене, коли лікарі виявили у грудях онкологію та прооперували! Щодня забігала та допитувалася, чи зі мною усе добре. Приносила продукти, готувала їсти, прала, робила уколи, прибирала. Погляньте, які порядки у хаті! Це — справа її невтомних рук.

Хоч старість гнітить бабусю, і здоров’я не балує, проте Галина Олександрівна намагається триматися молодчиною, не втрачає почуття гумору.

— Також у мене є добрий товариш, який розрадить у довгі осінньо-зимові вечори, — сміється старенька, показуючи на телевізора. — Не пропускаю жодного серіалу, люблю дивитися новини. Слідкую за політикою і скажу: такого бардаку у нашому житті ще ніколи не було! У Верховній Раді б’ються, лихословлять, тим часом з нас сьогодні сміється весь світ. Як до такого могло дійти?

Розмовляючи з Галиною Олександрівною, зачепили не одну болючу тему. Старенька переживає за майбутнє Недашок. Каже, колись у селі не було жодної пустки, людям бракувало землі, аби будуватися, тепер що зліва, що справа — занедбані й покинуті хати. Відтак хвилюється, що чекає її рідне село через десять-двадцять років.

У Житомирському онкодиспансері провели унікальну операцію пацієнту з рецидивом хвороби

— Колись ми жили бідно, більшість товарів була у дефіциті, — каже наостанок Галина Олександрівна. — Вистоювали у довжелезних чергах в магазинах, аби купити тканину на сукню, були мільйонерами, отримуючи зарплату купонами. Але тодішнім доброті, повазі один до одного, співчуттю та милосердю можна було по-доброму позаздрити. Зараз у людей є усе, ні в чому не відчувають потреб. Хоч і нарікають на тяжке життя, проте всі — на машинах, будуються, роблять ремонти, гарно одягаються, їздять відпочивати. От тільки доброта та душевність кудись зникли. Їхнє місце у людських серцях зайняли байдужість, заздрість, ненависть. Чи не від того усі наші біди? Та головне — не здаватися. Хворому вірити в одужання, скривдженому — у справедливість, самотньому — що зустріне свою пару. Віра і надія — це те, що тримає нас на цьому світі…

Джерело: «Малинські новини»