Дидактика в педагогіці — визначення.

Дидактика (від греч. «дидактикос» — «навчальний») являє собою галузь педагогічного знання, що вивчає проблеми навчання та освіти (основні категорії дидактики) в педагогіці. Дидактика, педагогіка, психологія є суміжними дисциплінами, що запозичують один в одного понятійний апарат, методи дослідження, основні принципи тощо. Також свою специфіку мають основи дидактики спеціальної педагогіки, спрямованої на процес навчання та освіти дітей, які мають аномалії розвитку.

Диференціація понять

Одним з ключових у дидактиці є поняття навчання та його компоненти — вчення і викладання, а також поняття освіти. Основним критерієм диференціації (як визначає дидактика це в педагогіці) є співвідношення цілей і засобів. Так, освіта являє собою мету, навчання ж є засобом досягнення даної мети.

У свою чергу, навчання включає в себе такі компоненти, як викладання та навчання. Викладання являє собою систематичне керівництво педагогом навчальною діяльністю учнів — визначення обсягу та змісту даної діяльності. Навчання є процесом засвоєння учнями змісту освіти. Воно включає в себе як діяльність педагога (інструктаж, контроль), так і діяльність самих учнів. При цьому процес навчання може проходити як у формі безпосереднього контролю з боку викладача (на уроці), так і у формі самоосвіти.

Основні завдання

У сучасній дидактиці прийнято виділяти такі завдання:

• гуманізація процесу навчання,
• диференціація та індивідуалізація процесу навчання,
• формування міжпредметного зв’язку між дисциплінами,
• формування пізнавальної активності учнів,
• розвиток розумових здібностей,
• формування морально-вольових якостей особистості.

Таким чином, завдання дидактики в педагогіці можна розділити на дві основні групи. З одного боку, це завдання, орієнтовані на опис і пояснення процесу навчання та умов його реалізації; з іншого — на розробку оптимальної організації даного процесу, нових навчальних систем і технологій.

Принципи дидактики

У педагогіці дидактичні принципи спрямовані на визначення змісту, організаційних форм і методів навчальної роботи відповідно до цілей і закономірностей процесу виховання та навчання.

В основі даних принципів використовуються ідеї К. Д. Ушинського, Я. О. Коменського та ін. При цьому мова йде виключно про науково обґрунтованих ідей, на які спирається дидактика в педагогіці. Так, наприклад, Я.А. Коменським було сформульовано так зване золоте правило дидактики, згідно з яким у процесі навчання мають бути задіяні всі органи почуттів учня. Згодом дана ідея стає однією з ключових, на яку спирається дидактика в педагогіці. Основні принципи:

• науковості,
• міцності,
• доступності (посильності),
• свідомості та активності,
• зв’язку теорії з практикою,
• систематичності та послідовності
• наочності.

Принцип науковості

Він спрямований на формування в учнів комплексу наукових знань. Принцип реалізується в процесі аналізу навчального матеріалу, його основних ідей, які виділяє дидактика. У педагогіці це навчальний матеріал, що відповідає критеріям науковості, — опора на достовірні факти, наявність конкретних прикладів і чіткого понятійного апарату (наукові терміни).

Принцип міцності

Даний принцип також визначає дидактика в педагогіці. Що це таке? З одного боку, принцип міцності обумовлений завданнями навчального закладу, з іншого — закономірностями самого процесу навчання. Для опори на набуті знання, вміння і навички (зуни) на всіх наступних етапах навчання, а також для їх практичного застосування необхідне їх чітке засвоєння і тривале утримання в пам’яті.

Принцип доступності (посильності)

Акцент робиться на реальних можливостях учнів таким чином, щоб уникнути фізичних і психічних перевантажень. При недотриманні даного принципу в процесі навчання, як правило, відбувається зниження мотивації учнів. Також страждає працездатність, що призводить до швидкої стомлюваності. Інша крайність — надмірне спрощення матеріалу, що вивчається, що також не сприяє ефективності навчання. Зі свого боку, дидактика як галузь педагогіки визначає принцип доступності як шлях від простого до складного, від відомого до невідомого, від приватного до спільного тощо.

Методи навчання, відповідно до класичної теорії Л. С. Виготського, повинні орієнтуватися на зону «найближчого розвитку», розвивати сили і здібності дитини. Іншими словами, навчання має вести за собою розвиток дитини. При цьому даний принцип може мати свою специфіку в певних педагогічних підходах. Наприклад, у деяких системах навчання пропонується починати не з близького матеріалу, а з головного, не з окремих елементів, а з їх структури тощо.

Принцип свідомості та активності

Принципи дидактики в педагогіці спрямовані не тільки безпосередньо на сам процес навчання, але також на формування відповідної поведінки учнів. Так, принцип свідомості та активності передбачає цілеспрямоване активне сприйняття учнями вивчених явищ, а також їх осмислення, творчу переробку та практичне застосування. Йдеться насамперед про активність, спрямовану на процес самостійного пошуку знань, а не на звичайне їх запам’ятовування. Для застосування даного принципу в процесі навчання широко використовуються різні методи стимулювання пізнавальної активності учнів. Дидактика, педагогіка, психологія в рівній мірі повинні орієнтуватися на особистісні ресурси суб’єкта навчання, в тому числі на його креативні та евристичні здібності.

Згідно концепції Л. М. Занкова, вирішальними в процесі навчання є, з одного боку, осмислення учнями знань на понятійному рівні, а з іншого — розуміння прикладного значення даних знань. Необхідне оволодіння певною технологією засвоєння знань, що, в свою чергу, вимагає від учнів високого рівня свідомості та активності.

Принцип зв’язку теорії з практикою

У різних філософських навчаннях практика здавна виступала критерієм істинності знання і джерелом пізнавальної діяльності суб’єкта. На даний принцип спирається і дидактика. У педагогіці це є критерієм ефективності отриманих знань учнями. Чим більше отримані знання знаходять свій прояв у практичній діяльності, тим інтенсивніше проявляється свідомість учнів у процесі навчання, тим вище їх інтерес до даного процесу.

Принцип систематичності і послідовності

Дидактика в педагогіці — це насамперед упор на певну систематичність переданих знань. Згідно з основними науковими положеннями, суб’єкт може вважатися володарем дієвого, справжнього знання тільки в тому випадку, коли у нього присутня у свідомості чітка картина навколишнього зовнішнього світу у формі системи взаємопов’язаних між собою понять.

Формування системи наукових знань має проходити у певній послідовності, заданій логікою навчального матеріалу, а також пізнавальними можливостями учнів. При недотриманні даного принципу швидкість процесу навчання значно сповільнюється.

Принцип наочності

Я. О. Коменський писав про те, що процес навчання повинен будуватися на особистому спостереженні учнів та їх чуттєвій наочності. При цьому дидактика як розділ педагогіки виділяє кілька функцій наочності, що варіюються залежно від специфіки певного етапу навчання: зображення може виступати як об’єкт вивчення, як опора для осмислення зв’язків між окремими властивостями предмета (схеми, малюнки) тощо.

Таким чином, відповідно до рівня розвитку абстрактного мислення учнів виділяють такі види наочності (класифікація Т.І. Ільїної):

• природна наочність (спрямована на предмети об’єктивної реальності);
• експериментальна наочність (реалізується в процесі експериментів і дослідів);
• об’ємна наочність (використання моделей, макетів, різних фігур тощо);
• образотворча наочність (здійснюється за допомогою малюнків, картин і фотографій);
• звуко-образотворча наочність (за допомогою кіно- і телематеріалів);
• символічна і графічна наочність (використання формул, карт, схем і графіків);
• внутрішня наочність (створення мовних образів).

Основні дидактичні концепції

Розуміння сутності процесу навчання є основним моментом, на який спрямована дидактика. У педагогіці це розуміння розглядається насамперед з позиції домінуючої мети навчання. Можна виділити кілька провідних теоретичних концепцій навчання:

• Дідактичний енциклопедизм (Я. А. Коменський, Дж. Мільтон, І. В. Баседов): в якості домінуючої мети навчання виступає передача максимального за обсягом досвіду знань учням. Необхідні, з одного боку, інтенсивні освітні методи, що забезпечуються педагогом, з іншого — наявність активної самостійної діяльності самих учнів.
• Дідактичний формалізм (І. Песталоцці, А. Дистерверг, А. Немейєр, Е. Шмідт, А. Б. Добровольський): акцент з кількості отримуваних знань переноситься на розвиток здібностей та інтересів учнів. Основною тезою стає давнє висловлювання Геракліта: «Багатовизнання розуму не навчає». Відповідно, необхідно насамперед сформувати в учня навичку правильно мислити.
• Дидактичний прагматизм або утилітаризм (Дж.Дьюї, Г.Кершенштейнер) — навчання як реконструкція досвіду учнів. Згідно з цим підходом оволодіння соціальним досвідом має проходити за допомогою освоєння всіх видів діяльності суспільства. Вивчення окремих предметів замінюється практичними заняттями, спрямованими на долучення діяльності, що навчається до різних видів. Учням, таким чином, надається повна свобода у виборі дисциплін. Основний недолік даного підходу — порушення діалектичного взаємозв’язку практичної та пізнавальної діяльності.
• Функціональний матеріалізм (В. Оконь): розглядається інтегральний зв’язок пізнання з діяльністю. Навчальні дисципліни мають орієнтуватися на ключові ідеї світоглядного значення (класова боротьба в історії, еволюція в біології, функціональна залежність у математиці тощо). Основний недолік концепції: при обмеженні навчального матеріалу виключно провідними світоглядними ідеями процес отримання знань набуває редукованого характеру.
• Парадигмальний підхід (Г.Шеєрль): відмова від історико-логічної послідовності в процесі навчання. Матеріал пропонується представляти фокусно, тобто акцентувати увагу на певних типових фактах. Відповідно, відбувається порушення принципу системності.
• Кібернетичний підхід (Є.І. Машбіц, С. І. Архангельський): навчання виступає як процес обробки та передачі інформації, специфіку якої визначає дидактика. Це в педагогіці дозволяє використовувати теорію інформаційних систем.
• Асоціативний підхід (Дж. Локк): основою навчання вважається чуттєве пізнання. Окрема роль відводиться наочним образам, що сприяють такій уявній функції учнів, як узагальнення. В якості основного навчального методу використовуються вправи. При цьому не враховується роль творчої діяльності та самостійного пошуку в процесі отримання знань учнями.
• Концепція поетапного формування розумових дій (П. Я. Гальперін, Н. Ф. Тализіна). Навчання має проходити через певні, взаємопов’язані між собою етапи: процес попереднього ознайомлення з дією та умовами її виконання, формування безпосередньо самої дії з розгортанням відповідних йому операцій; процес формування дії у внутрішньому мовленні, процес трансформації дій у згорнуті мислювальні операції. Ця теорія має особливу ефективність, коли навчання починається з предметного сприйняття (наприклад, у спортсменів, водіїв, музикантів). В інших випадках теорія поетапного формування розумових дій може мати обмежений характер.
• Управлінський підхід (В.А. Якунін): процес навчання розглядається з позиції управління та основних управлінських етапів. Це мета, інформаційна основа навчання, прогнозування, прийняття відповідного рішення, виконання даного рішення, комунікаційний етап, контроль та оцінка результатів, корекція.

Як уже згадувалося вище, дидактика — це розділ педагогіки, що вивчає проблеми процесу навчання. У свою чергу, основні дидактичні концепції розглядають процес навчання з точки зору домінуючої освітньої мети, а також відповідно до певної системи взаємовідносини педагога та учнів.