Смартфони як наркотик: чи існує залежність від техніки?
Чи виникає залежність від смартфона? У той час як фахівцями ведуться суперечки на цю тему, індустрія додатків вже давно застосовує на нас психологічні прийоми.
- Самообман?
- Рекомендується до прочитання:«Цифрова параноя»
- Ще норма чи вже хвороба?
- Інтернет як цукор
- Здорове ставлення
- Ігровий автомат у смартфоні
Миготіння екрану, «дінь», «бззз»: приємний звук, коротка вібрація, спокусливе мерехтіння, — і він знову безроздільно опановує нашу увагу. Хто ж він? Товариш Смартфон.
Всього на хвилинку: перевірити статус Facebook, відповісти на повідомлення в WhatsApp або відправити лист начальнику. Потім швиденько пробігтися по головних темах у Twitter, подивитися дуже цікаве відео на YouTube, перепостити смішну картинку «ВКонтакте».
Паралельно новинні додатки підносять нам важливі і не дуже новини — само собою, через Push-повідомлення, щоб нічого не пропустити. «Дінь», «бззз» і миготіння екрану супроводжують користувача смартфона протягом усього дня.
У вас є смартфон? Тоді спробуйте згадати, скільки разів ви користувалися ним вчора. 20 разів? 50? Помиляєтеся: швидше за все, в середньому ви заглядаєте в телефон приблизно 85 разів на день. Це експериментальним шляхом з’ясували дослідники британського Університету Лінкольна, проаналізувавши щоденне використання смартфонів студентами і співробітниками університету.
Глибинна мета дослідження полягала не просто в отриманні кількісних даних щодо поведінки користувачів, а в демонстрації того, що в реальності ми брешемо самі собі, коли мова заходить про використання смартфона.
І дійсно: за попередньою оцінкою учасників експерименту, в середньому вони брали телефон у руки близько 40 разів на день. За фактом же це число виявилося в два рази більше.
Самообман?
Якщо ми не хочемо визнавати, як часто і як довго ми щодня дивимося на екрани наших телефонів, то виникає питання: а чи не нагадує ця поведінка алкоголіка, який переконує сам себе, що він п’є тільки час від часу, хоча давно вже жити не може без пляшки?
Може, смартфон — це по суті технологічна версія пляшки горілки для мобільного покоління? Або нам тільки належить навчитися правильному поводженню з таким відносно новим феноменом, як Інтернет? Згідно з результатами дослідження британських фахівців, випробовувані щодня дивилися на свої сенсорні екрани близько п’яти годин, тобто приблизно третина щоденного часу пильнування.
До того ж ці дані були отримані ще до повального захоплення ловлею покемонів, коли гра Pokémon Go в одну мить перетворила мільйони людей по всій земній кулі в справжніх смартфонових зомбі, або скорочено «смомбі».
Коли це слово в 2015 році було обрано молодіжним словом року, давалося пояснення, що дане поняття позначає «людей, які ходять вулицями, не відриваючись від мобільного телефону і не дивлячись, куди йдуть». Стежити за рухом, перш ніж переходити дорогу — навик, яким володіють навіть дошкільнята.
А сьогодні деякі користувачі смартфонів, схоже, його втратили. При цьому заклики до здорового глузду виявляються абсолютно марними, і пора вже вживати рішучих заходів, щоб захистити «смомбі» від самих себе: так, з квітня цього року в місті Аугсбурзі запрацювали наземні світлофори, щоб запобігти зіткненням пішоходів, прикутих до своїх смартфонів, з трамваями. Мерехтливі сигнали біля бордюру повинні знову перемикати увагу з екрану на вулицю.
Рекомендується до прочитання:«Цифрова параноя»
Про Інтернет ходять різні чутки: то він робить людину ледачою, то дурною, а тепер заговорили і про залежність. Однак багато з цих побоювань, швидше, межують з параною і не мають під собою підстави — так вважає Ян Кальбіцер, лікар-психіатр і психотерапевт. При прочитанні його книги «Цифрова параноя» («Digitale Paranoia»), доступної поки тільки німецькою мовою, будь-який читач зможе самостійно з’ясувати, чи є його взаємодія з цифровими засобами здоровим або вже існує загроза неконтрольованого занурення в них.
Адже, крім аналізу і наведених як приклад випадків, у книзі представлені численні приклади поведінкових експериментів. Вони допоможуть визначити наше ставлення до Інтернету, відновити вже, здавалося б, втрачені навички з реального світу, а також адекватно використовувати інтернет-ресурси.
Непоганою відправною точкою для подальшого вивчення проблеми російською мовою стане четвертий випуск журналу «Медична психологія в Росії» за 2015 рік, доступний за посиланням goo.gl/cR5yTB.
Ще норма чи вже хвороба?
Люди, зі своїми телефонами натовпами полюють за цифровими монстрами, піддаючи себе ризику потрапити під машину, перебувають, крім того, в сильній омані щодо реальної картини своєї поведінки: це ще норма чи вже хвороба? Вже давно ведуться палкі суперечки про те, чи існує щось на зразок залежності від смартфона та Інтернету.
Багато вчених, що входять до Німецького товариства дослідження та лікування залежностей, вважають, що інтернет-залежність існує. Під керівництвом Ханса Юргена Румпфа ними був опублікований «Меморандум про розлади на ґрунті інтернет-залежності», в якому заявлялося про необхідність в майбутньому класифікувати надмірне використання «онлайн-додатків», наприклад, соціальних мереж, як залежні статки.
Як симптоми залежності наводяться сильна захопленість, втрата контролю, продовження діяльності, незважаючи на негативні наслідки, або введення в оману інших осіб щодо справжнього обсягу використання Інтернету.
Під час опитування, проведеного ВЦВГД 2013 року, 22% росіян зізналися в тому, що приділяють Інтернету занадто багато часу.
Цифри здаються не такими вже величезними, якщо не звузити вибірку до молоді — осіб віком від 18 до 24 років. Там вже з Інтернетом практично не розлучаються 53%, а 44% просиджують багато часу в соціальних мережах.
Втім, при всій уявній необхідності вжиття заходів по боротьбі з новим наркотиком, яким нібито є Інтернет, є і фахівці, які не поспішають вішати ярлик інтернет-залежності на ціле покоління.
Один з них — психотерапевт Ян Кальбітцер, який займається дослідженням впливу цифрових технологій на людську психіку в Центрі Інтернету і психічного здоров’я при берлінській клініці Шаріте.
Інтернет як цукор
У своїй книзі «Цифрова параноя» («Digitale Paranoia») Кальбітцер виступає за більш чітке визначення понять щодо Інтернету. Для початку нам потрібно навчитися відокремлювати обґрунтовану стурбованість від ірраціональних параноїдальних страхів. За словами автора, йому не хотілося б проводити паралель між алкоголем або іншими наркотиками та Інтернетом.Він воліє порівнювати здатність Інтернету затягувати людей з нашою любов’ю до цукру, здатного швидко забезпечити наш організм енергією.
«В Інтернеті є аспекти, які в певному сенсі є психологічними еквівалентами цукру», — пише Кальбітцер, адже безглузде, здавалося б, проведення часу за онлайн-іграми здатне допомогти зняти напругу і зарядитися новою психічною енергією.
Однак тут постає питання про правильну дозу: як надлишок цукру веде до поганих зубів і зайвої ваги, так і надмірне «зависання» в Інтернеті може вилитися в повну індиферентність до навколишнього світу.
Здорове ставлення
До самого терміну «інтернет-залежність» Кальбітцер ставиться з обережністю: «На нас, психіатрів, лягає величезна відповідальність, коли мова заходить про визначення нових хвороб», — пояснює він у бесіді з CHIP.
— Якщо плутати захопленість із залежністю, то існує великий ризик того, що ми будемо помилково визначати захворювання у здорових людей «. Це знову породить порожні страхи щодо Мережі. «Краще допомогти людям сформувати здорове ставлення до Інтернету», — стверджує Кальбітцер.
Те, що ми все частіше дивимося в свої смартфони, може пояснюватися тим, що процес спілкування з друзями і рідними стає все більше невіддільним від смартфона: «Якщо людина йде в Інтернет, щоб там поспілкуватися з друзями в чаті, то це не можна назвати нехтуванням соціальними контактами, типовим для залежностей», — пояснює Кальбітцер.
У своїй думці він не самотній. Наприклад, Німецьке товариство психіатрії і психотерапії, психосоматики і неврології (DGPPN) застерігає від знеціненого вживання такого поняття, як залежність. Хоча існують фактори, що дозволяють в майбутньому розглядати патологічну потребу у використанні комп’ютера та Інтернету, як і болючу ігроманію, в якості поведінкових аддикцій, тут необхідно триматися в дуже строгих рамках.
У документі DGPPN йдеться: «Слід уникати патологізації індивідуальних форм поведінки на підставі їх соціальної небажаності». Якщо одним людям не подобається, що інші постійно дивляться в свої смартфони, тих, інших, ще немає причин вважати хворими.
Хвороба це або захоплення, проте не випадково ми все більше часу проводимо зі своїми смартфонами і активно користуємося соцмережами. Адже щоб якомога частіше і якомога довше привертати нашу увагу до своїх сервісів, виробники таких додатків, як Facebook, Twitter або «ВКонтакте» цілеспрямовано застосовують психологічні прийоми. Трістан Харріс знає про це все.
До 2016 року Харріс працював у компанії Google як фахівець з етики дизайну і вивчав вплив дизайну додатків на те, наскільки в ньому затримається користувач.
Після свого відходу з компанії-гіганта він написав нарис, який відкрив широкій публіці найпотаємніші таємниці індустрії додатків. За його словами, один з найбільш ефективних прийомів привернення уваги мас звучить так: «Перетворити свій додаток на однорукого бандита».
Ігровий автомат у смартфоні
«Все, що потрібно зробити технічним дизайнерам, щоб максимізувати залежність користувача», — пише в своєму нарисі Харріс, — «це пов’язати дію (як смикання ручки у ігрового автомата) з різного роду винагородою».
Подібний механізм, який в нейрофізіології називається підкріпленням, за словами Харріса, веде до того, що кожен раз, оновлюючи стрічку в Twitter або натискаючи червону кнопку в LinkedIn, ми як би смикаємо ручку ігрового автомата.
Щоб зупинити розробку додатків з дизайном, що сприяє формуванню залежності, Харріс організував ініціативу «Time Well Spent».
Він вимагає від таких фірм, як Apple і Google, в майбутньому оформляти свої додатки так, щоб вони давали користувачам більше свободи:наприклад, щоб новини могли відображатися тільки в певний момент.
Такої ж думки дотримується і психіатр Кальбітцер: «Нам потрібно терміново обговорити питання про те, яким має бути дружній користувачеві дизайн». Але він вважає помилковим демонізувати Всесвітню мережу саму по собі: «Зрештою», Вікіпедія «- це теж частина Інтернету».
- Попередня
- Наступна