Здоров’я Як нас обманює власний мозок, а ментальні трюки заважають оцінювати реальність

Людський мозок — найскладніший механізм у Всесвіті, який, скільки б часу наука йому не присвятила, завжди буде залишатися недостатньо вивченим. Все, що ми відчуваємо, в якомусь сенсі є лише плодом нашої уяви. І це не філософська фраза, а факт з нейробіології. Тож навіть коли відчуття здаються нам точними і реальними, вони зовсім не обов’язково відображають реальність навколо нас.

Як вченим допомагають візуальні ілюзії

Більшість речей, з якими ми маємо справу в повсякденному житті, викликані фізичними стимулами, що посилають в мозок сигнали. Але ключове слово тут «більшість», тому що ті ж нейронні механізми, які вступають у відносини «стимул — реакція», відповідають за такі речі, як фантазії або сни. Коротше кажучи, оскільки у реального і нереального одне фізичне джерело в мозку, завжди існує ймовірність помилки.

Найпростішим способом вивчення того, як це працює, завжди були ілюзії. В першу чергу візуальні. Ми всі знаємо ці картинки, на яких, якщо придивитися або подивитися під правильним кутом, можна побачити те, чого немає, або, навпаки, не побачити те, що дуже навіть є.

Ще Арістотель говорив, що почуттям, звичайно, можна довіряти, але вони можуть обманювати. Це він зауважив, що якщо спочатку якийсь час дивитися на водоспад, а потім перевести погляд на нерухомі камені поруч, вони «поїдуть» в іншому напрямку. Дуже простий, але вкрай показовий експеримент демонструє те, що сьогодні ми називаємо наслідком руху.

Зараз вчені знають, що за відстеження потоку води (руху) відповідає певна група нейронів. Коли ми дивимося на воду і нічого не змінюється, ці нейрони «розслабляються». Але як тільки погляд переводиться на нерухомий об’єкт і в роботу вступають конкуруючі нейрони, відповідальні вже за нерухомі об’єкти, перша група нейронів різко активізується — і створює рух без руху.

Сканування мозку людей, які розглядають картинки з ілюзіями, показує, що за сприйняття чорного і білого, очевидно, теж відповідають конкуруючі групи нейронів. Так що схожим чином можна пояснити багато ситуацій, в яких ми не можемо повірити власним очам (за винятком зростання цін на продукти).

Чому мозок взагалі це робить

Секрет всіх без винятку сенсорних систем полягає в тому, що вони відстають від реального світу на якусь кількість мілісекунд. Але щоб м’яч не прилетів в обличчя раніше, ніж ми помітимо, куди він летить, мозок прораховує це наперед. Це еволюційний механізм адаптації, який, як і багато інших подібних механізмів, допоміг людству вижити. Це перше.

Друге — обманні маневри від нашого головного органу найчастіше пояснюють тим, що у нього банально не вистачає часу на все. Мова йде про те, що щодня в мозок надходить дуже багато інформації із зовнішнього світу. І щоб не перегоріти, як офісний працівник наприкінці року, він полегшує собі завдання там, де це можливо.

У підсумку замість того, щоб постійно обробляти свіжу інформацію, він створює ментальні моделі про устрій світу, ґрунтуючись на пам’яті і досвіді. Це вивільняє досить багато часу і ресурсів, які йому потрібні.

Від евристики доступності до помилкових спогадів

Як ми вже зрозуміли, один з найбільших недоліків мозку полягає в тому, що він досить лінивий. І коли йому потрібно вирішити проблему, він часто повертається до рішень, які добре працювали в минулому. У багатьох випадках це корисний і ефективний підхід, що дозволяє економити час. Але іноді ці подумки можуть призвести до помилок.

Наприклад, подорожувати на літаку страшніше, ніж на машині, тому що історії про авіакатастрофи зазвичай більш гучні. Але насправді на дорогах щодня гине дуже багато людей, а літак — один з найбезпечніших видів транспорту. Цей ментальний ярлик називається евристика доступності.

Крім того, наше мислення постійно знаходиться під впливом упереджень. Найочевидніший приклад — ефект ореолу. Це коли привабливу людину прийнято наділяти позитивними якостями, яких у неї, можливо, ніколи не було.

Або ретроспективне спотворення, відоме як «я ж казала» (згадуємо танець Елліот з «Клініки») або «я так і знав». Після того, як щось вже сталося, здається, що ми якраз так собі все і уявляли. Хоча насправді, цілком ймовірно, не зовсім так. Або, інший варіант, взагалі ніяк не уявляли.

А ще є така штука, як упередженість підтвердження: мова йде про те, що якщо ми у щось віримо, ми будемо звертати увагу на речі, які підтверджують це. Водночас речі, які могли б змусити нас засумніватися у своїй теорії, навпаки, будуть активно ігноруватися.

На додаток до цього величезна кількість інформації, що надходить, змушує мозок ділити її за принципом «важливе» і «неважливе». Так виникає, наприклад, явище, відоме як сліпота до змін. Під час одного з досліджень, де співрозмовники на сцені мінялися місцями після короткої перерви, більшість людей цього навіть не помічали. Вчені кажуть, до речі, що такі речі часто відбуваються, коли ми вкрай зосереджені на чомусь одному.

Ну і не можна не сказати про помилкові спогади, тисячу разів обіграні в популярній культурі. Оскільки наша пам’ять не схожа на камеру, яка фіксує події з точністю до секунди, людину дивно легко змусити повірити у щось, чого ніколи не відбувалося.

Про людей, які можуть читати наші думки

Крім уже перерахованих ментальних ярликів, які ми тут назвали помилками мозку (і це справедливо, якщо без негативної кіннотації), є й інші. У якомусь сенсі навіть більш цікаві.

Якщо ви коли-небудь ходили по торговому центру після розставання, то, блукаючи між рейлами з одягом, могли думати, що всі погляди зараз звернені на вас. І мова йшла не про продавця, який тільки і чекає, щоб поставити своє улюблене питання: «Чи можу я чим-небудь допомогти?» У такі хвилини у багатьох створювалося відчуття, що кожна людина в будівлі знає, про що ми думаємо і що відчуваємо. Хоча насправді це, звичайно, було не так.

Менш драматична ситуація такого роду могла б трапитися на публічному виступі. Якби людина, яка дуже хвилюється, читаючи доповідь, думала, що абсолютно всі в залі помічають її хвилювання. Цей трюк мозку називається ілюзією прозорості.

Не менш цікавий ефект прожектора — схильність до переоцінки того, наскільки ми і наші дії цікаві оточуючим. Чим більш незручним видався момент, тим ця схильність, як правило, сильніша. Хоча насправді людям (принаймні переважній їх більшості) в першу чергу цікаві вони самі, а не хтось, що запнувся на ескалаторі.

Як висновок пригадаємо ефект Барнума, названий на честь американського шоумена Фінеаса Барнума, який прославився в XIX столітті своїми містифікаціями. Суть його зводиться до того, що люди зазвичай дуже високо оцінюють узагальнені описи своєї особистості, називаючи їх точними і достовірними. І так, саме за рахунок цього живуть тести на визначення типу особистості і гороскопи.