Життя Питання експерту: Чому ми говоримо самі з собою

ВІДПОВІДІ НА БІЛЬШІСТЬ ЗАПИТАНЬ, ЯКІ ХВИЛЮЮТЬ НАС, ми звикли шукати онлайн. У новій серії матеріалів задаємо саме такі питання: животрепетні, несподівані або поширені — професіоналам у різних сферах.

Напевно з вами таке бувало: ви ловите себе на тому, що репетируєте у ванній промові на церемонії, де вам вручають головну нагороду (Олівія Колман так робила!), або ось уже півгодини прокручуєте в голові, що треба було відповісти другові в тій самій ситуації — і розумієте, що, по суті, говорите з самим собою. Ми вирішили звернутися до експертів, щоб розібратися, чому ми так робимо — і чи потрібно через це хвилюватися.

Володимир Снігур Люди досить часто ведуть діалоги з самими собою, розмірковуючи про щось, плануючи або репетируючи свої дії або, наприклад, обмірковуючи минулі розмови. Чому це відбувається? Психіка людини не монолітна, в ній є різні регіони і процеси — одні більш свідомі, інші більш фонові, несвідомі. Іноді їх називають его-станами. Коли ми говоримо з собою, то фактично допомагаємо різним регіонам нашої психіки обмінюватися інформацією, погоджувати дії і домовлятися між собою. Іноді в цих «внутрішніх голосах» можуть звучати голоси близьких або інших значущих людей, з якими ми внутрішньо радимося або у яких шукаємо підтримки. Можна уявити, що всі ті важливі якості і риси характеру, якими ми напоїлися від цих людей або персонажів, знаходять своє життя всередині нас у вигляді таких внутрішніх голосів.

Згідно з однією з центральних психологічних теорій, наш розум від самого народження починає сприймати реальність особливим чином — вибудовуючи і зберігаючи в пам’яті внутрішні взаємини між Я та Іншим. Якщо не вдаватися в подробиці, кожне наше емоційне переживання обов’язково містить в собі наше самовідчуття і якогось конкретного, або ж «незримого», адресата. У ранньому дитинстві таким адресатом зазвичай стає мама, але потім в голові поступово формуються образи й інших важливих людей. У міру нашого розвитку ці внутрішні образи стають все більш збірними і узагальненими. Зазвичай ми не замислюємося про те, що люди за своєю природою істоти соціальні — нам на інстинктивному рівні необхідні інші для розвитку і повного життя. Цей несвідомий механізм в голові іноді вибирає адресатом когось із реальних людей, іноді — якусь внутрішню частину нас, іноді — когось уявного або навіть померлого. Через такі реальні і уявні відносини ми сприймаємо світ, пізнаємо і висловлюємо себе і всю гаму наших емоцій.

Самі по собі діалоги з самим собою не можна вважати ознакою якогось болючого стану. Все залежить від того, наскільки це заважає людині гнучко і ефективно функціонувати і спілкуватися з іншими. Наприклад, якщо людина настільки глибоко занурена у внутрішнє обговорення, що відчуває труднощі з увагою, не може нормально підтримувати контакт з людьми або плутає реальність з уявою, — все це може вказувати на психологічне неблагополуччя. Але будь-які висновки про розлади і порушення може робити тільки фахівець з урахуванням безлічі інших факторів.

Катерина Тернова Людина може говорити вголос, якщо у нього зараз багато думок — а міркування допомагають їй їх розсортувати і вирішити проблему. Це схоже, наприклад, на складання списків справ. Крім того, людина може відчувати інтенсивні емоції, і за відсутності співрозмовника (іншої людини, яка може вислухати і поспівчувати) розмови з самим собою здатні допомогти впоратися з ними.

Бувають і інші ситуації — наприклад, коли ми ведемо уявні монологи з друзями або знайомими. Коли ми в такому ключі говоримо з собою, ми можемо, наприклад, неусвідомлено репетирувати складну розмову (при цьому активізуються ті ж зони мозку, що і при реальній бесіді), а ще ми можемо так знизити амплітуду емоцій. Крім того, в подібні моменти ми відчуваємо себе більш компетентними, це допомагає підтримати себе. У деяких випадках проговорювання ситуації вголос дозволяє зайняти позицію спостерігача і помітити важливі деталі.

Водночас підбадьорювання себе («Залишилося небагато, давай натиснемо!»), — це навичка, яка використовується в діалектичній поведінковій терапії. «Чирлідінг» дозволяє відчути себе краще в кризовій ситуації. Однак на практиці люди набагато частіше себе лають; іноді вони повторюють слова, які чули в дитинстві від когось значущого (своєрідний «внутрішній критик»). А ще клієнти звикають лаяти себе, тому що бояться, що якщо перестануть, то стануть «лінивими» і «безвольними». У таких випадках доводиться виробляти новий патерн психічної поведінки — в терапії ми йдемо до чирлідингу.

При цьому, іноді розмова з собою або коментування своїх дій можуть виявитися симптомами психотичного стану. Але в цьому випадку оточуючі зазвичай помічають і інші зміни в поведінці людини — наприклад, що вона збуджена або здійснює нелогічні вчинки. Важливо розуміти, наскільки розмова з собою заважає звичайному життю, але в будь-якому випадку діагноз може поставити тільки лікар.