Життя Нестерпне: Чому не можна вимірювати ступінь страждань

Мало кому прийде в голову всерйоз обговорювати, чи не занадто людина задоволена якоюсь подією: звільненням з нелюбимої роботи, весіллям, довгоочікуваною покупкою — все це може приносити приємні емоції, і дивно було б вважати, що один привід гідніший іншого.

З нещастям рівно протилежна ситуація. Наше суспільство в принципі непросто ставиться до питання горя — нерідко людині у важкій ситуації радять скоріше рухатися далі і «радіти тому, що є», знецінюючи і без того непрості почуття. Є і ще одна поширена схема — замість підтримки нагадати, що іншим доводиться ще гірше: горезвісне «А в Африці голодують діти!» у своєму житті хоч раз чув кожен. Навіть якщо відкинути вбік, як часто в нашій культурі начебто за підтримкою ховається щось зовсім інше, залишається ще одне серйозне питання: чому ми в принципі прагнемо порівнювати рівень чужого нещастя? І чи можна скласти шкалу, яка ранжує за ступенем тяжкості, як на нас впливає та чи інша подія — від плями на улюбленому светрі до голоду і війни?

Звичайно, вчені намагаються вивести об’єктивну шкалу для визначення рівня страждань. Але, наприклад, з фізичним болем, як пояснює відео з багатообіцяючим питанням «Що болючіше — народжувати або отримати удар по яйцях?», все не так однозначно. Її ми завжди сприймаємо суб’єктивно: багато залежить від обставин, нашого стану і минулого досвіду — скажімо, чи стикалися ми вже зі схожими ситуаціями і відчуттями або більш сильним дискомфортом. Через це багато чого, що стосується рівня болю, не можна універсально виміряти. Наприклад, у сімдесятих вчені розробили десятибальну шкалу, де 0 означає комфортний, а 10 — неймовірно важкий стан. Її і сьогодні використовують у медичних установах, але такий підхід може призвести до різних результатів: те, що один пацієнт оцінить на чотири, для іншого буде нестерпною вісімкою. Логічно, що тільки за суб’єктивними відчуттями призначити лікування лікар не може — він докладно розпитає про характер і особливості відчуттів.

Як і для фізичного болю, для нашого емоційного стану дослідники теж намагаються знайти зрозумілу шкалу. Існує, наприклад, Всесвітня доповідь про щастя, яку ООН випускає з 2012 року. Його автори розподіляють країни за рівнем того, наскільки їхні жителі задоволені життям, і для цього проводять опитування, як люди самі оцінюють власні статки. У доповіді автори поміщають ці дані в кін

Є й методики, які допомагають зрозуміти, наскільки нещасною почувається людина. Одна з найпростіших і найвідоміших — шкала Бека. Цей опитувальник був створений ще в шістдесятих для вимірювання рівня депресії: в його основі лежать найбільш часті прояви цього стану, на зразок відчуття безвиході, дратівливості або зниження лібідо. Але, звичайно, для розмови про рівень щастя або нещастя в цілому шкала Бека теж навряд чи підходить: вона налаштована на конкретний діагноз, а провести паралель між ним і загальною задоволеністю життям можна далеко не завжди.

Крім того, сама постановка діагнозу може не враховувати нюансів і контексту, в якому живе людина. Наприклад, Самах Джабр, головниця підрозділу психічного здоров’я міністерства охорони здоров’я Палестини, вважає, що західні методи оцінки ментального стану не підходять палестинцям. «Я сумніваюся в методології. Думаю, що вони вимірюють психологічний біль і страждання суспільства і називають це депресією «, — говорить вона. На її думку такі методики не враховують особливий контекст травми. «ПТСР краще описує досвід американського солдата, який вирушив бомбити Ірак і повернувся в безпечні США, — вважає Самах Джабр. — Він стикається з кошмарами і страхами, пов’язаними з військовими діями, які не мають відношення до реальності. Але для палестинців у Газі, чиї будинки розбомбили, страх ще однієї атаки дуже реальний. Це не плід уяви. Ніякого «пост-» тут немає, тому що травма повторюється, триває і триває дуже довго. Думаю, нам потрібно бути щирими у своїх відчуттях і не намагатися приміряти на себе чужий досвід «.

Загалом, це справедливо не тільки для розмов про діагноз. Нещастя (і щастя) в цілому дуже індивідуально — навіть найрозвиненіша емпатія не дасть нам відчути рівно те ж, що відчуває інша людина. Ми можемо приміряти глибину чужих почуттів на себе і порівняти їх з власним досвідом, але навряд чи це дасть нам однозначне розуміння, з чим стикаються інші.

Багато залежить і від контексту — причому не тільки так, як це представляє Всесвітню доповідь про щастя. Звичайно, умови, в яких живе людина, впливають на її самопочуття: в країні зі стабільною економікою люди будуть відчувати себе комфортніше і у них буде менше приводів боятися завтрашнього дня. Але ті ж зовнішні обставини задають однорідний фон для переживань, допомагаючи нам сформувати власні уявлення про нормальне і звичне. Навряд чи людина, що живе в портовому місті, буде так само радіти свіжим морепродуктам, як людина, в чиєму місті немає водойм.

Не дивно, і що масштаб катастрофи ми оцінюємо виходячи з того, що звично саме нам — або того, наскільки руйнується цей звичний порядок речей. Те, що для одного лише дрібниця, яка ненадовго вибиває з ладу, іншому може здатися нестерпним. Згадайте, наприклад, як ви переживали в дитинстві через те, що батьки не купили вам якусь річ. Навряд чи ви сьогодні мучитеся через це так само, як раніше — але чи означає це, що нинішні почуття більш «справжні», ніж почуття з минулого? Чи можемо ми оцінити, наскільки важко людина переживає ту чи іншу подію, навіть якщо самі бували в схожій ситуації? Адже повторитися точнісінько ситуація точно не може — всі ми знаходимося в різних обставинах і навіть до однакових подій життя підходимо з різним ресурсом і силами.

Як би там не було, біль і рівень страждань — це навряд чи привід для змагання. У будь-якому випадку вийде найсумніше змагання на світі.